"У мене був культурний шок! "Українка – про освіту й виховання в Саудівській Аравії, молитви в школі та проблеми ромських дітей у Німеччині
Українка Христина Амірза з ч...
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи / Колаж OBOZ.UA
Українка Христина Амірза разом із чоловіком-іноземцем Марком Амірзою та трьома дітьми встигла пожити в Саудівській Аравії, повернутися в Україну, а після початку повномасштабного вторгнення виїхати до Німеччини.
В інтерв'ю OBOZ.UA жінка пригадала жорстокі покарання у школі, які могли загрожувати навіть за звичайне спілкування між хлопцем і дівчиною, розповіла про розклад уроків, підлаштований під молитви, й пояснила, кому дозволено відвідувати батьківські збори. Також Христина поділилася досвідом життя в країні, де практично все підпорядковано релігії, та описала свій професійний шлях – від дизайнерки вишиванок-абай для місцевих мешканок у Саудівській Аравії до інтеграційної офіцерки в німецькій мерії.
– Христино, як ваша сім'я відреагувала на переїзд до Саудівської Аравії?
– Мама, звичайно, дуже переживала: куди я їду, що там за сім'я... Та й Саудівська Аравія здавалася чимось надзвичайно далеким. Але перед моєю поїздкою Марк приїхав до України й познайомився з моїми батьками. Тоді мама трохи заспокоїлася, адже побачила, що він – чоловік, якому можна довірити свою дитину.
Я на той час була настільки закохана, що навіть не замислювалася, відпустять мене чи ні (усміхається). Мені це було неважливо. Я просто знала, що хочу бути зі своїм чоловіком. Зрештою, я дуже рада, що так все склалося, адже дізналася багато нового про Близький Схід. Це неймовірно цікавий життєвий досвід.
З коханим чоловіком.
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи
– Які стереотипи про Саудівську Аравію ви б виділили?
– Коли я їхала до Саудівської Аравії, мені здавалося, що я, як Шахерезада, вирушаю в казку "Тисяча й одна ніч", а все виявилося зовсім не так (усміхається). Я потрапила в замкнуте середовище, де паркани довкола будинків сягали трьох метрів і вище. Тобто якщо чоловіка, коли він приїхав до України, вразили кольори, то там усе було одного піщаного кольору – за бетонними стінами, з-за яких долинали звуки молитви. Оце єдине, що я могла побачити. Ну, ще пальми. І я досить швидко зрозуміла, що це не життя Шахерезади.
Також, напевно, був певний культурний шок. Спочатку ми жили з батьками Марка, а в них зовсім інші звичаї та побут. Я потрапила туди з абсолютно іншого культурного простору. Було важко морально, але я намагалася знаходити в цьому хоч якийсь позитив: цікавилася їхньою культурою, почала вивчати арабську мову, щоб краще інтегруватися.
– Важко було вивчити мову?
– Завдяки Марку я навчилася писати. Також вивчала мову з його батьками. Арабська – складна мова, і зараз я вже не можу писати нею, оскільки перестала її вивчати. Проте можу спілкуватися, розрізняю діалекти. Вона також знадобилася мені тут, у Німеччині. Вважаю це великим плюсом.
Христина з дітьми та чоловіком Марком.
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи
– Як виникла ідея створити дизайнерську лінію вишиванок-абай?
– Усе почалося з моєї власної потреби. Я ніяк не могла знайти відповідний одяг, щоб просто вийти з дому. За місцевими правилами, жінки обов'язково мали покривати тіло, одягати верхній одяг – абаю, а також покривати голову. Оскільки мій чоловік не мусульманин, я могла ходити з непокритою головою, але абаю все одно була зобов'язана носити. Тоді в країні ще діяла релігійна поліція. Її співробітники одразу помічали іноземок, які не були корінними мешканками. Ці жінки хоч і носили абаї, проте не завжди покривали голову.
Релігійна поліція зазвичай ходила парами: один – звичайний поліцейський, а інший – мутава (релігійний наглядач, якого не слід плутати з муфтієм – богословом, який дає тлумачення релігійних питань). Вони завжди підходили до таких жінок. Я вже здалеку впізнавала цього наглядача й знала, що потрібно швиденько покривати голову. Його легко можна було відрізнити: традиційний одяг (тоб) був трохи коротшим, ніж у решти чоловіків-саудитів, а ще він мав дуже довгу бороду. Він завжди робив зауваження, що потрібно покрити голову, і тоді я слухняно це робила.
Українка створила в Саудівсь...
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи
– Але не штрафували?
– Коли я була сама, вони ставали значно лояльнішими. Розуміли, що іноземка, мовляв, нічого не знає, тож її треба навчити. А от якби це сталося в присутності чоловіка, його могли б забрати до в'язниці, а то й мене разом із ним. Або ж узагалі покарати буками – тоді якраз застосовували такі тілесні покарання. Саме так у мене й народилася ідея шити власні абаї.
Вибору на ринку фактично не було. Весь одяг здавався доволі радикальним: по-перше, виключно темних кольорів, а по-друге – із синтетичної тканини. І це в спеку під +48 °C! Я завжди поверталася додому абсолютно мокрою. Тоді мені сяйнула думка: у нас є така гарна вишиванка, то чому б не поєднати її з абаєю, та ще й пошити її з якісної, приємної до тіла тканини? Спочатку я пошила таку річ для себе. Згодом створила ще десять екземплярів і розклала їх просто в себе в саду, адже на той час не мала офіційного дозволу на працевлаштування. Мої знайомі, подруги та сусідки прийшли в гості й миттєво розкупили все. Саме тоді мені почали надходити перші замовлення, і я зрозуміла, що хочу займатися цим серйозно.
Вишиванки-абаї користувалися...
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи / Колаж OBOZ.UA
– Вашими клієнтами були українці?
– Ні, української діаспори як такої там не було. Більшість становили російськомовні – білоруси та, можливо, росіяни. Також була пара з Маріуполя – це єдині українці, яких я знала в Саудівській Аравії. Проте моїми основними клієнтками були саме саудівки.
Якось я навіть поїхала до столиці, Ер-Ріяду, на великий ярмарок, куди зазвичай приходили члени королівської родини – дружини шейхів чи принців. Я дуже хотіла показати їм свої абаї. А коли я вже повернулася в Україну (чоловік тоді ще залишався у справах у Саудівській Аравії), то зустрілася зі своєю клієнткою. Вона пропонувала мені розробити маршрут для приватного джета, щоб я могла прилітати й привозити туди колекції абай.
– Поговоримо трохи про місцеву освіту. Чому ви вирішили віддати дітей до приватної, а не до державної школи? Як довго вони там навчалися перед тим, як ви переїхали в Україну?
– Ми ухвалили таке рішення, тому що в місцевих державних школах діти насамперед мали вивчати іслам. Оскільки ми все ж таки виховані на європейських цінностях, нам цього не хотілося. Крім державних саудівських шкіл, там були лише французька, англійська та американська. Оскільки мама мого чоловіка народилася в Лівані, який колись був колонією Франції, він навчався у французькій школі. Французька – його перша, тобто рідна мова. Саме тому ми вирішили, що діти теж підуть до школи, яку закінчив їхній батько
Найстарший син довчився до 9-го класу, середній – до 7-го і найменший тільки почав ходити в садочок...
Поліція в Саудівській Аравії
– Чи мала право жінка відвідувати батьківські збори?
– У приватній школі так, але в державній – малоймовірно. Думаю, якщо це мама дівчинки, то вона, звісно, могла б піти на батьківські збори, адже і педагоги, і вихователі там – жінки. А якщо це хлопчик, то туди мав би йти або батько, або старший брат.
– Чи відомо вам щось про ставлення до дівчат у школі та жінок-викладачів? Чи застосовували покарання?
– Дівчатам забороняли розмовляти з хлопцями. Навіть вхід на шкільне подвір’я був організований так, що хлопці заходили з одного боку, а дівчата – з іншого, до зовсім різних корпусів. Думаю, у радикальних родинах батьки могли суворо покарати доньку, якщо їм не подобалося її спілкування з хлопцями. Вважалося, що таке спілкування непотрібне, оскільки в певному віці їх усе одно познайомлять батьки, тож усе інше – зайве. Згодом це, як мені здається, відображалося й на психіці дітей, адже вони просто не знали, як спілкуватися одне з одним – наприклад, дівчата з хлопцями чи хлопці з дівчатами. У школі ж прищеплювали глибоку повагу до культури, традицій та релігії країни. Тобто все крутилося навколо релігії.
Що ж до вчителів, то з 2006 року, коли я там жила, вони, напевно, вже не застосовували фізичних покарань. Тоді карали за інші провини – наприклад, за крадіжки чи розповсюдження алкоголю й наркотиків. За це могли відрубати руку або й голову.
Коран – священна книга мусульман
– Читала також, що розклад був складений таким чином, щоб учні не залишали школу, не помолившись. Це правда?
– Так. Якщо перша молитва відбувається о п'ятій ранку, наступна – о дванадцятій, а третя – о четвертій дня, то діти хоча б раз на день моляться у школі. І лише після молитви їх забирали додому.
Знову ж таки, навчання було побудоване навколо релігії. У місцевій початковій школі близько восьми годин на тиждень приділяли ісламським дисциплінам, сім годин – арабській мові й цілих десять – англійській. Щодо арабської мови, то я вважаю, що їй справді потрібно приділяти багато часу, адже вона надзвичайно складна для вивчення. Але, крім арабської, у них, напевно, був не буквар, а оригінальний Коран, за яким вони вивчали все, навіть математику.
Маленький саудівець (ілюстрація)
– Навчальний рік зазвичай починається наприкінці серпня і триває до кінця квітня. Для першокласників влаштовують особливий період адаптації: перші три дні вони лише грають з учителями та знайомляться з будівлею, щоб школа не асоціювалася у них зі стресом. Чи чули про таке?
– Якщо навчання у звичайній школі вже є стресом для дітей, то в таких закладах раніше все було значно суворіше. Тому адаптація справді вимагала від них зусиль.
– Чи стежили в школі викладачі за відвідуванням обіднього намазу? Яким загалом було харчування?
– У приватній школі вчителі не стежили за тим, чи відвідують учні обідній намаз, оскільки там навчалися діти різних релігій – як мусульмани, так і християни. Утім, свинини в меню, звісно, не було. Річ у тім, що в усій країні раціон базувався на традиціях ісламу, тому потреби в додатковому контролі просто не виникало.
– Чи стежите за реформами в Саудівській Аравії? Помічаєте позитивні зміни?
– Так, помічаю. Оскільки все молоде населення прагне цих змін, а переважна більшість тепер має можливість подорожувати й бачити, як усе влаштовано в інших країнах, я вважаю, що це дуже добрі тенденції. Вони позитивно сприймаються саудівським суспільством.
Христина та Марк прожили в С...
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи
– Чому ви вирішили повернутися в Україну?
– У Саудівській Аравії я разом із чоловіком та дітьми прожила 12 років. Але країну охопили масштабні зміни. Із приходом до влади нового принца, який перебрав фактичне керівництво державою від свого батька, усе почало стрімко змінюватися. Життя вже не було таким, як раніше. Раніше іноземці їхали до Саудівської Аравії насамперед заради високих зарплат. Проте згодом, разом із реформами, усе почало дорожчати: з'явився перший податок на додану вартість та інші збори.
Крім цього, підростали наші діти, і ми хотіли, щоб вони виросли в суспільстві, де поважають жінку і вона має рівні права з чоловіком. Адже на той час жінки не могли навіть водити автомобілі, а пересувалися лише з водієм, який возив їх, зокрема, за продуктами. Поїхати кудись із кимось іншим жінка також не могла – це було заборонено. Незважаючи на те, що ми християни, нам доводилося дотримуватися місцевих правил.
Мухаммед ібн Салман – спадко...
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи / Getty / Колаж OBOZ.UA
– Та через повномасштабне вторгнення ви змушені були знову переїхати?
– У Києві ми прожили близько трьох років, коли почалася велика війна, тому змушені були виїхати до Німеччини – до своїх знайомих. Ми з чоловіком уже знали німецьку мову, бо познайомилися там ще під час навчання у 2002 році, тому нам було легше знайти роботу та інтегруватися.
Дітям було набагато важче: через сильний стрес вони ніяк не могли наважитися почати вивчати мову. У Німеччині не можна просто сидіти вдома й не ходити до школи. Навіть попри те, що на той час діти паралельно навчалися онлайн у французькій школі й закінчували там відповідні класи, вони все одно були зобов'язані відвідувати місцеву школу. Тут із цим суворо: якщо пропускаєш день чи два через хворобу, потрібна поважна причина, а просто так залишатися вдома не можна. Зараз діти вже й мову вивчили, й адаптувалися.
Батьки Марка Амірзи з трьома внуками.
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи
– Як так вийшло, що ви працюєте в Німеччині муніціпальною інтеграційною офіцеркою і допомагаєте інтегруватися не лише українцям, а й ромам?
– Одного разу я розгорнула газету й побачила оголошення: "До міської ради потрібен інтеграційний офіцер". Я швидко склала резюме та надіслала його. Мені відповіли одразу й запросили на співбесіду. Я отримала роботу раніше, ніж документи, тому була змушена просто чекати на офіційний дозвіл – у вересні.
Роми бувають різними. Тим, хто приїхав із табору, тут, звичайно, дуже добре, адже вони отримують виплати на кожну дитину, мають оплачене житло, душ і туалет. Фактично вони вчаться жити в таких умовах, яких раніше не мали. Мені здається, вони ще тільки адаптуються до побуту і вчаться жити в будинку, а от щодо інтеграції в суспільство – я не знаю...
Раніше я ніколи не працювала з ромськими громадами, а тут зіткнулася вперше. Діти не відвідували в Україні ні дитсадків, ні шкіл і опинилися у вкрай складній ситуації, оскільки їхні батьки мають низький рівень грамотності. Це створює серйозні труднощі у взаємодії зі школою. Заклад вимагає надавати контактні дані та адресу електронної пошти, а зворотний зв'язок здійснюється виключно через спеціальний мобільний застосунок. Попри те, що інтерфейс застосунку простий і має функцію перекладу українською мовою, батьки ним не користуються.
Сьогодні Христина допомагає...
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи
Як наслідок, виникають серйозні проблеми з відвідуванням школи. Якщо дитина пропускає заняття, батьки за правилами мають попередити про це адміністрацію через застосунок або телефоном. Оскільки вони цього не роблять і не відповідають на дзвінки, заклад змушений звертатися до поліції, щоб розшукати неповнолітніх. У результаті поліцейські приїжджають додому, де діти зазвичай просто сплять.
Крім того, гостро стоїть проблема з навчанням і формуванням базових навичок. Батьки не можуть допомогти дітям із домашніми завданнями, підготовкою канцелярського приладдя чи навіть розвитком дрібної моторики – наприклад, навчити дитину правильно тримати ручку або олівець. Труднощі виникають і на уроках фізкультури, де дітям складно зрозуміти правила навіть найпростіших спортивних ігор.
Через комплексне відставання в навчанні, мовний бар’єр та цькування з боку однокласників діти замикаються в собі й категорично відмовляються відвідувати школу. Саме тому ми вирішили втрутитися й допомогти їм подолати ці труднощі. Я організувала для них артпроєкт із терапевтичним ухилом. Разом зі мною працювала ще одна українка, яка вже трохи вивчила німецьку. Двічі на тиждень вона приходила до контейнерів, де мешкають ці родини. Завдяки малюванню та створенню аплікацій діти почали відкриватися. Ми справді навчили їх тримати ручки й пояснили, що таке домашні завдання.
Ромські діти (ілюстрація)
Удома їм ніхто не допоможе: батьки абсолютно не залучені до навчального процесу. Дітям дуже важко в школі, адже їхні батьки не розуміють, наскільки важливе навчання і які можливості воно відкриває для майбутнього дітей.
З іншого боку, роми дуже бояться, що в них можуть забрати дітей, адже якщо батьки не піклуються про дитину, держава, звісно, втручається. Вона може вилучити дитину з родини й влаштувати до сиротинця чи центру соціальної реабілітації. І це непогана практика. Для самих дітей це набагато краще, ніж залишатися в родині, де ними взагалі не цікавляться, а лише отримують кошти. Мені шкода цих дітей, тому я завжди намагаюся якось допомогти.
Важко працювати з ромами, бо вони мають зовсім інші цінності. Але інколи буває так: немає настрою, не знаєш, що робити, навколо суцільний стрес. Я йду на роботу, і вони звертаються до мене по консультацію чи допомогу із заповненням документів. І в цей момент я просто забуваю про весь свій стрес. Я кажу чоловікові: "Напевно, я сама скоро стану як вони". Адже вони живуть якось легко, не зважають на дрібні проблеми. Живуть простіше – сьогоднішнім днем.
Христина та Марк.
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи
Завдяки своїй роботі я побачила, як мерія працює зсередини і як насправді мають функціонувати різні сфери – від освіти до державного управління. Тут усе продумано до найменших деталей. Навіть у державній структурі, де я працюю, зразковий порядок. Мабуть, корупція є всюди, але точно не в таких масштабах. Тут дійсно дбають про людей. Так, ми сплачуємо високі податки, але розуміємо, за що платимо, – за комфортне життя. Мені абсолютно не шкода цих грошей, адже ми бачимо, що вони йдуть на наше благо.
Для мене це колосальний досвід. Маючи можливість бачити цю державну машину зсередини й розуміти, як вона працює, я могла б зробити свій внесок, закласти свою цеглинку в розбудову нової України. Тому в моїх планах – у майбутньому повернутися та допомагати розвитку країни.
Ми також змогли поставити кілька запитань Марку – про сімейне життя з дружиною-українкою:
– Марку, чи не забороняли вам батьки одружуватися з християнкою?
– Насправді я вірмено-католик. Тобто моя родина не сповідує іслам, тому таке питання ніколи не поставало.
– Чим вас вразили українські жінки і, зокрема, чим підкорила вас ваша дружина?
– Коли я вперше зустрів Христину тут, у Німеччині, багато років тому, вона, звісно, була вродливою. Але також мала внутрішню силу й знала, чого хоче. І мені це завжди подобалося в жінках.
– Що вас найбільше здивувало, коли ви приїхали в Україну?
– Я жив у багатьох країнах світу, зокрема в Європі та Північній Америці, але саме в Україні, а особливо в селі, відчув надзвичайну свободу, якої не знайдеш більше ніде. Пригадую, найбільше мене здивувало, коли ми купалися в річці, а поруч люди переганяли корову на інший берег. Або коли приїжджали машиною, щоб випрати килими в річці, – такого в Європі точно не побачиш (усміхається).
Марк народився в Саудівській...
Джерело: З особистого архіву Христини Амірзи
– Зважаючи на те, що ви знаєте багато мов, чому вирішили опанувати ще одну?
–Коли народилися діти, я почав вивчати українську мову разом із ними, щоб краще їх розуміти. А коли вони виросли, то перевершили мене (усміхається). Звісно, я хотів би краще розмовляти українською, адже розумію майже все.
– Чи виникали у вас із дружиною непорозуміння щодо виховання дітей?
– У Саудівській Аравії все-таки панує патріархат, і останнє слово залишається за чоловіком. В Україні, як на мене, навпаки – матріархат. Згодом я помітив, що Христина навіть краще дає собі раду з вихованням дітей. Мені імпонувало, як вона все це робила, тому я й довірив виховання дітей їй.
– Яка різниця у вихованні хлопчиків і дівчаток у Саудівській Аравії?
– Різниця величезна. У Саудівській Аравії жінки обмежені в правах, тому з цього погляду добре, що в нас троє синів. Уже починаючи зі школи, там роздільне навчання – хлопці вчаться окремо від дівчат. І так у всьому.
– А що з української кухні вам подобається найбільше?
– З української кухні мені найбільше смакує борщ.
– Чи слухаєте українську музику? Кого з українських виконавців змогли би виділити?
– Так, слухаю і найбільше мені подобаються Андрій Кузьма та АDAM.
– Ви пожили у багатьох країнах. Де усе-таки сподобалося найбільше?
– Наразі я хочу жити тут, у Німеччині, – поки що ми можемо тут працювати. Проте на пенсію я б дуже хотів поїхати в Україну.
– На пенсію? Та ви ще такий молодий!
– Але я вже думаю про це. Мені комфортно та спокійно в Україні.
Христина додає:
– Марк завжди каже, що на пенсії хоче жити в Україні, мати власну майстерню та тримати кіз (усміхається).
Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з українкою про освіту й виховання в Індії та Омані: немовля за кермом, дитсадки за 70 тис. грн і ніхто не каже: "Я тебе заберу!"
А також на OBOZ.UA інтерв'ю з б’юті-блогеркою Дарією Кислою – про дитсадки в Південній Кореї, виховання дітей та Сунин – найскладніший іспит у світі: "На мого чоловіка дивляться зі співчуттям".
Читайте нас у Telegram та Viber або завантажте застосунок