"В Україні на вчителів часто дивляться як на людей другого сорту". Освітянка – про низькі зарплати, неправильну підготовку до школи і кордони з батьками

З героїнею нашого інтерв'ю ми познайомилися зовсім випадково. Переглядаючи рекомендовані відео в Instagram, натрапила на філіппінський тест, який визначає фізіологічну готовність дитини до школи: хлопчик або дівчинка мають виконати просту вправу – охопити голову та дотягнутися долонею до вуха. Діти, які не можуть справитися із завданням, не готові йти до першого класу.

Авторкою вірусного ролика виявилась вінницька вчителька Ольга Танаскова. Освітянка працює з дітьми майже 20 років, також активно веде соцмережі, де ділиться фото та відео зі своїх занять. Вона вважає, що кожна дитина – це особистість, а навчання не може відбуватись через страх. Чому в Україні вчителів сприймають як людей "другого сорту", які помилки роблять батьки під час самостійної підготовки дітей до школи та скільки слів має читати першокласник? Про це та багато іншого – в інтерв'ю Танаскової для OBOZ.UA.

– Пані Ольго, ви вже досить тривалий час займаєтеся підготовкою до першого класу і репетиторством з учнями 1-4 класів. Не було бажання робити це в стінах школи? Чому?

– Насправді ні. Я створювала дитячий центр для власного сина, коли йому було лише 2 роки. Моєю метою було дати йому якісне середовище для розвитку, а не просто "організувати зайнятість". Тому питання "йти в школу" для мене навіть не стояло.

До того ж мій підхід до навчання та спілкування з дітьми суттєво відрізняється від того, як це зазвичай відбувається в школі. У школі потрібно чітко слідувати програмі, яку, на жаль, часто створюють люди, далекі від реального досвіду роботи з дітьми. А я вважаю, що кожна дитина – індивідуальність, тому і програму, і кожен урок я створюю відповідно до її потреб, темпу, інтересів і психологічних особливостей.

– Колишній очільник УЦОЯО Ігор Лікарчук вважає, що в педагогічні університети зазвичай ідуть ті, хто більше нікуди не зміг вступити. Відповідно і якість викладання таких вчителів залишає бажати кращого. При цьому, за останніми прогнозами, понад 40% вчителів планують піти з професії до 2030 року. Ключова причина – зневага до розумової праці. Скільки, на вашу думку, повинні заробляти вчителі, щоб це вважалося гідною зарплатою?

– У нашій країні й справді недостатньо цінується праця вчителя. Низька заробітна плата – це не просто питання цифр. Це про відсутність можливостей для розвитку: багато педагогів не можуть дозволити собі подорожі, якісне харчування, заняття спортом, повноцінний відпочинок. А без цього складно залишатися натхненним, енергійним і відкритим до змін. І як наслідок – на вчителів часто дивляться як на людей "другого сорту". Це дуже болісно і несправедливо. Тому ті, хто хоче більш гідного життя, шукають інші шляхи. І це абсолютно нормально.

Гідна зарплата вчителя, на мою думку, – це не менш ніж середній дохід у сфері ІТ або фінансів. Людина, яка формує мислення й цінності майбутнього покоління, має заробляти стільки, щоб жити гідно, а не виживати.

– Ваші відео про філіппінський тест на визначення фізіологічної готовності дитини до школи набрали просто шалену кількість переглядів – понад 100 тисяч. Ви пояснювали, що якщо дитина 6-7 років не може охопити голову та дотягнутися долонею до вуха, то не готова йти до першого класу. А якщо при цьому вона знає всі літери, читає по складах, додає та віднімає в межах 10 і відвідує купу гуртків? Що робити?

– Так, дійсно, мої відео про філіппінський тест набрали понад 100 тисяч переглядів – і це не дивно, адже він дуже простий у виконанні, займає менше хвилини й викликає інтерес не лише у батьків, а й у всіх, хто просто хоче спробувати "на собі". Саме тому цей тест так швидко віруситься в соцмережах.

Але дуже важливо розуміти: філіппінський тест – це лише один із маркерів фізіологічної готовності, і він не може бути єдиним критерієм для ухвалення рішення, чи варто дитині йти до школи. Навіть якщо дитина знає літери, читає, рахує і має купу гуртків – це не завжди означає, що вона психологічно, соціально чи емоційно готова до системного шкільного навчання.

Саме тому я часто проводжу прямі ефіри й багато розповідаю про комплексне поняття шкільної готовності: фізіологічну, інтелектуальну, емоційно-вольову, соціальну. Все пояснюю просто й доступно, щоб батьки змогли нічого не пропустити й зробили зважене рішення.

– Якщо підсумувати: як зрозуміти, що дитина готова до школи?

– Як зрозуміти? Ось базові кроки:

– Коли варто починати підготовку дитини до школи, щоб не відбити інтерес до навчання?

– Насправді підготовка до школи починається з народження – саме тоді, коли в дитини починають розвиватися пізнавальні функції: перше брязкальце, перша книжечка, перше "агу" – це вже елементи навчання.

Але якщо говорити про цілеспрямовану підготовку, то я рекомендую починати приблизно за два роки до школи. Так у дитини буде достатньо часу, щоб поступово й без стресу сформувати всі необхідні навички. Можна почати й за рік – цього теж буває достатньо, якщо заняття системні.

А от коли батьки згадують про підготовку за місяць до школи, результат, на жаль, часто буде дуже поверхневим – і це може призвести до труднощів у навчанні й втрати мотивації вже на старті.

– Які найпоширеніші помилки, на вашу думку, роблять батьки під час самостійної підготовки дітей до школи? Як НЕ треба вчити читати і рахувати?

– Дуже слушне запитання. Ось найпоширеніші помилки:

Підготовка до школи – це не про "швидше, більше, складніше", а про поступове формування базових навичок у комфортному темпі.

– Нещодавно мала розмову з подругою, яка вже багато років живе в Португалії. Вона була щиро здивована, що мій син у неповних 5 років досить гарно читає. Каже, що в португальських школах близько половини першокласників не вміють цього робити, мовляв, це завдання педагогів. Що думаєте з цього приводу? В якому віці варто вчити дитину читати?

– Ми справді живемо в різних освітніх реальностях. У країнах Європи, зокрема в Португалії, початок навчання у школі – це старт розвитку базових академічних навичок, зокрема читання. Усе закладено в програму: дитина приходить без уміння читати – і цього її вчать поступово, упродовж першого року.

В Україні ситуація інша. Хоча в Базовому компоненті дошкільної освіти не прописано прямо, що дитина має читати, на практиці все інакше. Коли дитина приходить у 1 клас, ніхто поступово не виводить її на навичку читання. Варто лише розгорнути буквар Болшакової, щоб побачити: букви подаються дуже швидко, буквально по кілька на тиждень, і вже з перших сторінок вимагається читання простих слів.

Тому, на жаль, батькам доводиться самостійно готувати дитину до школи – аби вона хоча б знала літери, розуміла, як утворюються склади, мала сформоване мовлення й достатній словниковий запас.

Коли варто починати навчання читанню? Усе залежить від готовності дитини. Оптимально – 5-6 років, але без примусу. Якщо є інтерес, можна починати раніше. Головне – не робити це "впоперек розвитку", тобто без базових мовленнєвих і когнітивних навичок.

– Скільки слів має читати дитина у першому класі? Для чого взагалі потрібна техніка читання? Пам'ятаю, я завжди читала швидко: у першому класі навіть, пригадую, встановила рекорд – 102 слова за хвилину. Але не можу сказати, що вважаю це якоюсь перевагою у дорослому житті. Зараз також читаю дуже швидко, але ловлю себе на тому, що це погано впливає на рівень сприйняття та відтворення тексту.

– У першому класі, згідно з державними вимогами, на кінець року орієнтир – 25-30 слів за хвилину. Але це не має бути головною метою. Набагато важливіше – розуміння тексту, вміння переказати, дати відповідь на запитання, висловити думку про прочитане.

І якщо дитина читає повільно, але розуміє, що читає – це значно цінніше, ніж "рекорди на секундомір".

– Чому дітям важливо вивчати вірші напам’ять? Як це впливає на розвиток їхніх розумових здібностей?

– Сьогодні, на жаль, дедалі менше батьків вивчають вірші з дітьми, а це одна з найпростіших і водночас найефективніших вправ для розвитку мислення. Навіщо дітям вірші?

– З якими дітьми вам найважче працювати? Ви підвищуєте голос на учнів? У чому ваш секрет навчання?

– Важко не з дітьми, а з очікуваннями дорослих – коли хочуть "результат за два заняття", "щоб читав і писав", але при цьому дитина ще не готова до цього ані психологічно, ані фізіологічно.

Якщо говорити чесно, іноді бувають емоційні моменти. Так, я можу насварити дитину. Але не криком і не наказом. Я працюю з дитиною як з людиною, яка заслуговує на повагу, навіть коли щось іде не так.

А секрет мого підходу простий:

Розуміти причину поведінки – якщо дитина відволікається чи протестує, я не сварю, а шукаю чому. Втомилась? Не розуміє завдання? Не виспалась? Це завжди про щось більше, ніж просто "не хоче вчитися".

Давати свободу в межах структури – діти не люблять тиску. Але коли є чіткі рамки (що, коли і навіщо), їм легше включатися у процес.

Завжди бачу в дитині особистість – не "учня №3 на 10:00", а малу людину з характером, звичками, сильними і слабкими сторонами.

Мій підхід – це навчання через розуміння, а не через страх. Діти найкраще навчаються не у тих, кого бояться, а у тих, з ким їм добре. Для мене це не просто слова – це щоденна практика.

– У Радянському Союзі приблизно до 1980-х років шульги вважалися "не такими", їх буквально перевчали писати правою рукою. Причому використовувалися різні методи – били указками, прив'язували ліву руку до стільця, цькували. Ви звертаєте на це увагу? Намагаєтеся перевчити дітей?

– Добре, що я не росла в часи радянської школи – цих методів і жорстких підходів я не пам’ятаю. Але знаю, що шульг дійсно примусово "перевчали", і наслідки цього іноді відгукуються навіть у дорослому віці – у тривожності, порушеннях письма, концентрації, координації.

Особисто я ніколи не перевчаю шульг. Це не звичка – це фізіологічна особливість мозку. У кожного з нас є домінантна рука, і у ліворуких дітей вона просто інша. Це не "недолік", а природна варіація розвитку. Моє завдання – не змінити дитину, а створити для неї комфортні умови навчання. Якщо дитина шульга, ми підбираємо зручну посадку, розташування зошита, розмітку, спеціальні канцелярські інструменти. І все – процес іде без стресу.

У сучасній педагогіці давно вже відійшли від ідеї "усіх під одну лінійку". Тому ліворукість – це не те, що треба виправляти. Це те, що потрібно розуміти й приймати.

– Ви скидаєте батькам фото та відео занять? Освітня омбудсменка Надія Лещик зауважує, що це може створювати додаткове навантаження на вчителів і має певні ризики.

– Я дійсно іноді знімаю відео із занять, але не на вимогу, а тому що мені це подобається як частина творчого процесу й блогерської роботи. Звісно, завжди з дозволу батьків. І завжди дотримуюся принципу: не знімати, якщо дитина чи родина цього не хоче.

Це радше про натхнення й довіру, ніж про "звітність". Я вважаю, що фото та відео можуть бути корисними для демонстрації прогресу чи підказки, як займатися вдома, але не повинні ставати обов’язком чи вимогою.

– Нещодавно в соцмережах натрапила на крик душі вчительки початкових класів, яка скаржилася на батьків, що "висмоктують з неї енергію". Мовляв, з дорослими буває значно важче домовитися і працювати, ніж із дітьми. Українські педагоги також часто розповідають про неповагу батьків до їхнього особистого часу. Можуть писати вчителям повідомлення та телефонувати ввечері, на вихідні й свята. Ви ставите якісь кордони у спілкуванні з батьками?

– Так, я ставлю кордони.

Я вчитель, а не чат-бот, який відповідає 24/7.

Поважаю час батьків і очікую того самого у відповідь.

Щоб мати сили на дітей, треба берегти себе.

Читайте також інтерв'ю з українською педагогинею Оксаною Лавриненко – про гіперопіку, російську мову в садочках і помилку з мультиками, яку роблять батьки: "Дитина не знає, яка на дотик трава, дерево чи м'яч".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!