Блог | Омікрон теж виявився безсилим щось змінити в українській освіті на краще

Школярі навчатимуться дистанційно

Потужна хвиля Омікрону швидко поширюється Україною та щодня переводить дедалі більше українських шкіл в онлайн режим. Чи готові школи до чергового періоду "удальонки"? Спілкуючись із батьками школярів із різних областей, міст і селищ, змушена констатувати, що ні!

Відео дня

Стабільно погано!

Думаю, що не відкрию ні для кого таємницю, якщо скажу, що будь-яка проблема або токсичний виклик мають інший бік, змушуючи людей реагувати та винаходити новітні засоби подолання проблеми та запобігання поверненню загрози в майбутньому.

Здавалося, попередні хвилі коронавірусної інфекції мали б змусити наших урядовців від освіти здійснити комплексних заходів, які б дозволили не переривати навчання під час пандемії навіть у дистанційному режимі, зберігаючи або й покращуючи якість освіти. На жаль, жодних змін не сталося.

На сьогодні, за повідомленнями МОЗ, у "червоній" зоні перебувають 2 області України — Івано-Франківська та Рівненська. Натомість через стрімке поширення Омікрону, який на відміну від минулих штамів масово вражає дітей, до зони вищої епідеміологічної небезпеки можуть потрапити ще 9 областей: Львівська, Вінницька, Волинська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Одеська, Сумська та Хмельницька.

Майже у всіх цих регіонах місцева влада вже перевела шкільні навчальні заклади на дистанційний режим навчання. Проте, спілкуючись із батьками учнів, дійшла висновку про те, що за великим рахунком "удальонку" дуже важко назвати навчанням узагалі.

Що кажуть соціологи

Те, про що скаржаться мої знайомі, цілком підтверджує нещодавне соціологічне дослідження Фонду "Демократичні ініціативи". Головний висновок — 72% батьків повідомили про суттєве зниження рівня успішності дітей на "удальонці". До речі, про стрімкий спад знань учнями шкільної програми свідчить і Державна служба якості освіти України. Через онлайн навчання минулого року рівень якості шкільної освіти знизився на 9%.

Цьому є низка об’єктивних причин, які лежать на поверхні, та чомусь не помічаються чиновниками. Ось чому 65% батьків виступають категорично проти дистанційної освіти, а 56% вважають, що "удальонка" принесла більше проблем, ніж користі. Судіть самі…

Про нестачу техніки для участі в онлайн уроках повідомили 20% респондентів, які мешкають у великих містах. На погану якість інтернету скаржаться 29% містян, проблем із використанням різних онлайн платформ і месенджерів у комунікації зазнають 33% опитаних. Окрім того, приблизно 50% батьків вказали на брак уваги з боку вчителів до потреб дітей під час навчання та формальний підхід до проведення дистанційного навчання.

Але найбільш кричуща ситуація в сільській місцевості. Нагадаю, що, за даними Держстату, із 15 тисяч середніх навчальних закладів України 2/3 (майже 10 тисяч) працюють у селах та невеличких містах. Так ось, на селі 53% батьків свідчать про нестачу техніки для дистанційки, 60% — про погану якість або відсутність інтернету, 51% — про проблеми з комунікацією.

І це далеко не всі перешкоди. Дистанційна освіта майже недоступна для сільських багатодітних родин, які не можуть придбати для кожної дитини по смартфону, планшету або комп’ютеру. І якщо в родині є хоча б один гаджет, бути присутнім на онлайн уроці має можливість лише одна дитина. Ніхто з чиновників навіть не подумав про те, щоб якось розвести уроки за часом.

На місцях немає грошей

І це, друзі, лише верхівка айсберга проблем, із якими українську освіту зіштовхнув коронавірус. Ситуацію загострює те, що уряд переклав відповідальність за організацію дистанційного навчання на місцеву владу. Але в місцевої влади, по-перше, немає коштів, а по-друге, є купа інших невирішених освітніх проблем!

Наприклад, майже 2500 сільських шкіл досі не мають водогону та туалетів у приміщенні, а подекуди навіть і гарячої води. За даними Асоціації міст України, капітальних ремонтів потребують 26,5% наявних шкіл, ремонтів покрівель — 29,9%, оновлення харчоблоків — 33,3%. Сучасних меблів для класних кімнат не мають 31,5% шкіл, лабораторного обладнання — 33,5%, комп’ютерної техніки — 28,7%, спортивного інвентарю — 26,8% тощо. І все це є фінансовим "головним болем" саме місцевих бюджетів!

Так що ж має зробити уряд задля комплексного вирішення освітніх проблем та організації безперервного навчального процесу в дистанційному режимі? Повністю погоджуюся з пропозиціями однієї депутатської групи парламенту, яка ще напередодні ухвалення проєкту державного бюджету України на 2022 рік пропонувала передбачити цільові освітні субвенції місцевим бюджетам на розвиток освіти в розмірі 1,85 млрд грн, а також окрему субвенцію в розмірі 450 млн грн на закупівлю обладнання для проведення дистанційного навчання.

Окремо зазначу, що школам украй потрібні комп’ютерні класи, де б мали змогу навчатися механізмам дистанційного навчання не тільки учні, а й викладачі. Не менш важливо, щоб держава бюджетним коштом нарешті застрахувала вчителів нарівні з медиками на випадок зараження COVID-19!

Медики сподіваються, що Омікрон скоро зупиниться. Дай-то, Боже! Але головний корінь проблем української освіти, як на мене, все ж не у хворобі а в небажанні або невмінні чиновників протистояти загрозам. Згодні?

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...