"Чому ми виховуємо націю жертв?" В Україні запропонували змінити шкільну програму з історії

Викладання історії України в школі потребує "другої лінзи" – бачення, яке вчило би школярів аналізувати рішення історичних акторів, а не лише співчувати їхньому болю. Таку думку висловили історики та педагоги Олег Бондаренко та Сергій Терно.

Свої пропозиції вони виклали у статті для порталу "Освіторія". На думку авторів, нинішній підхід, який практикується у школах, формує шкідливу звичку. "пояснювати невдачі зовнішніми силами, а не власними рішеннями". При цьому вони наголошують, що йдеться не про перегляд трагічних сторінок – Голодомор, репресії та кріпацтво мають залишатися в програмі в повному обсязі. Питання в іншому: поруч із викладенням фактів має іти також аналітична перспектива.

Автори розрізняють два підходи – "історію-плач" і "історію-чин". Перший підхід пояснює поразки зовнішніми обставинами і, за словами науковців, "знімає відповідальність" і "паралізує". Другий ставить інші запитання. Він пропонує учням дійти висновку, який вибір мав історичний діяч? Які альтернативи існували на той момент, а не заднім числом? Що стало результатом такого вибору і чи можна було у заданих обставинах вчинити інакше. "Дитина, яка вміє одночасно сумувати за жертвами Голодомору і аналізувати, які політичні рішення 1920-х – 30-х років привели радянську владу до цієї політики, отримує повнішу картину, ніж та, що вміє тільки перше або тільки друге", – стверджують автори статті.

Окремо автори переосмислюють образ еліти в підручниках. Зараз, на їхню думку, шкільний наратив зводить її до "експлуататора" – людини з землею і привілеями за рахунок "трудового народу". Але за цим образом зникає інша половина картини. Скажімо, козацька старшина гинула в походах, шляхта втрачала маєтки за участь у повстаннях, а діячі Центральної Ради та УНР платили за політичний вибір вигнанням або життям. Коли ця половина зникає з підручника, пишуть Бондаренко і Терно, "зникає і сам концепт відповідальності еліти – залишається тільки образ ворога".

Окремо автори торкаються теми психологічної травми і застерігають від спекуляцій на ній. Концепцію "трансгенераційної травми", тобто передачі психологічних наслідків через покоління без прямого досвіду, вони називають предметом наукової дискусії, а не доведеним фактом. Натомість наводять простіший аргумент: замовчування злочинів тоталітарного режиму в підручниках не "береже психіку" дитини, а позбавляє її інформації, потрібної зокрема для розуміння власної родинної історії. Назвати злочин злочином і показати приклади опору – Норильське повстання, дисидентський рух, Крути, УПА – це, на думку авторів, "не психотерапія нації, а елементарна повнота фактажу".

Конкретні зміни, які пропонують науковці, зводяться до трьох кроків. По-перше, замінити узагальнення на кейс-стаді – розбір конкретної постаті з деомонстрацією ціни вибору і його наслідків. По-друге, додати до кожної теми аналітичні питання: не лише що сталося, а й які були альтернативи і який крок виявився вирішальним. По-третє, зберегти повноту трагедій – але доповнити їх розділом про опір, державну традицію і конкретні рішення, не витісняючи при цьому одне іншим.

"Дитина, яка вміє і сумувати за втратами, і аналізувати рішення, – саме та, з якої виростає державотворець, а не лише той, хто пам'ятає біль", – підсумовують автори. І додають, що їхній маніфест спрямований до тих, хто прагне відкритості та готовий до побудови інтелектуально спроможного суспільства. "Змістовні зміни починаються там, де завершується впертість і починається взаємна відкритість", – переконані вони.

Раніше OBOZ.UA розповідав, як вчителька історії в 18-річним досвідом викладання склала НМТ, набрала не найвищий бал з профільного предмету і пояснила, в чому недоліки НМТ саме з історії України.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!