"Сільська школа приречена на вимирання". Ігор Лікарчук – про гучне рішення МОН, вплив репетиторів на якість освіти та автобуси, що відбивають бажання вчитися

В Україні з 1 вересня 2025 року мають закрити школи, де навчається менше 45 учнів. Здебільшого вони розташовані у сільських місцевостях. Зміни начебто планують запровадити для того, щоб школярі 5–11 класів отримували якісніше навчання в більших закладах освіти. Проте не всі українці погоджуються з таким рішенням.

Відео дня

Колишній очільник Українського центру оцінювання якості освіти та професор Ігор Лікарчук вважає, що за останні 30 років в Україні не було зроблено жодних спроб порятунку або підтримки малокомплектних шкіл. В інтервʼю OBOZ.UA освітній діяч спростував твердження, що сільські школярі отримують гіршу освіту, ніж міські, розповів, хто насправді несе відповідальність за закриття шкіл з малою кількістю учнів, та пояснив, чому довезення учнів до опорних закладів освіти може стати перешкодою в мотивації до навчання.

– Через закриття малокомплектних шкіл, яке запроваджується з 1 вересня 2025 року, серед батьків та освітян точаться дискусії щодо доцільності таких змін. Проте єдине, в чому сходяться обидві сторони, – це в погіршенні якості освіти. Ігорю Леонідовичу, як ви вважаєте, чи виправдане рішення з боку МОН?

– Жодних обʼєктивних підстав стверджувати, що сільські школи дають менш якісну освіту, аніж міські, немає. І не було ніколи. Якість освіти не залежить від того, де розташована школа: у місті чи в селі. Якість освіти залежить від трьох чинників: професійні і мотивовані педагоги, учні, які хочуть здобути якісну освіту, належні умови здобуття освіти.

До речі, оця теза про неспроможність сільської школи забезпечити належну якість освіти пішла зі стін Міністерства освіти і науки на початку поточного століття. Коли після масового ЗНО виявилися разючі протиріччя у результатах тестування між учнями різних шкіл. Побачивши їх, високопоставлені чиновники, виправдовуючи частково і багаторічну власну бездіяльність, почали шукати цапа-відбувайла. На цю роль призначили сільську школу. Забуваючи при цьому дуже суттєву обставину. Із початком ЗНО почали масово з’являтися репетитори, які займалися підготовкою випускників шкіл до проходження оцінювання.

За даними соціологічних досліджень 2008-2010 років, із репетиторами готувалися до складання ЗНО понад 70% його учасників. Більші можливості найняти репетитора були в міських батьків. Насамперед через те, що ринок репетиторських послуг у містах був більш розвинутим, ніж у сільській місцевості, адже на той час репетитори працювали лише в режимі очних індивідуальних занять. Та і матеріальні можливості батьків міських і сільських учнів у контексті оплати праці репетиторів суттєво різнилися. Якість знань учнів міських шкіл "витягали" репетитори. Ось тоді, "призначивши" сільську школу відповідальною за низьку якість освіти, шукаючи шляхи зменшення видатків на освіту, міністерство почало агресивно проштовхувати ідеї скорочення мережі сільських закладів освіти. Але хто-хто, а батьки тут ні до чого. Рішення про закриття сільських шкіл ухвалюють не вони, а керівники громад та місцеві депутати, серед яких багато відвертих школофобів. Найчастіше із середовища колишніх "двієчників".

– Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи Елла Лібанова заявила, що сільські школи, де навчається 10-15 учнів, необхідно обʼєднувати або закривати. На її думку, в таких закладах освіти один вчитель часто викладає кілька різних предметів, через що діти не мають якісних знань. Чи погоджуєтеся ви з такою думкою? Чому?

– До цих слів я глибоко поважав пані Еллу Лібанову як відому науковицю в галузі демографії та соціології. Але не думав, що вона такий же "крупний" фахівець у галузі шкільної освіти. Як доктор педагогічних наук, професор, освітянин із 50-річним стажем роботи, колишній учитель і директор сільської школи відповім, що навчати 10-15 дітей набагато легше і приємніше, аніж коли їх у класі 30. Урешті, Василь Сухомлинський також працював у невеликій сільській школі, що не завадило йому створити власну унікальну педагогічну систему, яку й сьогодні вивчають у багатьох країнах світу.

Проблема в тому, що сільську школу в нашій державі планомірно знищували, не працюючи над її розвитком та адаптацією до роботи в нових умовах. Абсолютно впевнено можу заявити, що для порятунку сільської школи не було зроблено нічого. Жоден дослідник, навіть озброєний електронним мікроскопом, не знайде жодного рішення уряду чи Міністерства освіти і науки, які було б ухвалено за останні тридцять років і спрямовано на підтримку та суттєві зміни в роботі сільських закладів освіти.

Як наслідок – невеликі сільські школи продовжували жити та функціонувати за тими ж нормами і правилами, які затверджувалися для великих закладів освіти, включно з нормативами в оплаті праці, основними засадами організації освітнього процесу, матеріально-технічного забезпечення. Відсутність нормативів утримання невеликих закладів освіти, які б враховували кадрову ситуацію, специфіку організації освітнього процесу та утримання таких закладів освіти, зумовили справедливу атаку фінансистів та об’єктивну критику занадто великих витрат на утримання цих закладів освіти. Сільська школа поступово вмирала. Як стара сільська жінка-трудівниця. А невдячні її випускники поспішають забити гвіздки у труну. Бо сільська школа начебто занадто дорога для бюджету. Знайшли за рахунок чого латати бюджетні дірки.

– Чи могли б ви пояснити, як найкраще для учнів та вчителів було б вирішити питання малокомплектних шкіл у нинішніх умовах? Адже йдеться не лише про знання школярів, а й про робочі місця для педагогів. У віддалених куточках, де найчастіше працює одна школа, вчителям буде важко знайти роботу у разі її втрати.

– Із таким ставленням місцевої влади та Міносвіти до сільської школи вона приречена на вмирання. Сільської школи ви не знайдете ні у стратегіях, ні у програмах розвитку освіти. Їхні укладачі й досі вважають, що сільська та міська школи – брати-близнюки. А це далеко не так. Щоб вирішити питання малокомплектних шкіл, потрібно щонайменше дві речі: пізнати цю школу і зрозуміти, що малокомплектна школа не ідентична великій, і тому потребує особливих підходів до управління нею.

– За планом МОН, навчання дітей має переміститися у більші заклади освіти з опцією довезення. Як ви вважаєте, чи витримає фінансова система громад такі нововведення?

– Система довезення учнів до українських шкіл була скопійована на початку 2000 років із зарубіжних освітніх моделей. Але на українські дороги не вийшли шкільні автобуси на кшталт канадійських, американських чи японських: із кондиціюванням, туалетами, опаленням, іншими зручностями для дітей.

Сервіс українських шкільних автобусів гарним був лише на папері та у відосиках із "щасливими" учнями і батьками. Шкільні автобуси були і є наразі звичайними маршрутками, у більшості з яких навіть 20-хвилинне перебування навідріз відбиває позитивну мотивацію до навчання. Але чому тут дивуватися? Діти освітніх чиновників та місцевих владців-школофобів не їздили і не їздять щодня 10-20 км у спеку та у мороз цими автобусами, як оселедці в діжці. Зрозуміло, що утримання таких, з дозволу сказати, "шкільних автобусів" особливих видатків із бюджету не тягне.

– Одинадцятикласники навчаються у школі приблизно 6–7 годин, потім мають додаткові заняття та підготовку до НМТ. У підсумку це виходить як 12-годинний робочий день. Тобто учні перевантажені, що також впливає на якість їхньої освіти, адже вони зосереджуються на предметах, які складатимуть на випускних іспитах. На вашу думку, яким має бути навчання у старших класах та чи покращить якість освіти реформа старшої школи?

– Додайте до 12 годин іще й дві-три години доїзду в шкільному автобусі-марштрутці… Розкішна "мотивація" для навчання. Чи не так? Навчання у старших класах має бути лише профільним. Але на сьогодні особисто у мене є глибокі сумніви в тому, що ця реформа буде здійснена у повному обсязі.

Раніше OBOZ.UA розповідав про два варіанти, завдяки яким вдасться врятувати малі сільські школи від закриття.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!