"Тут ніхто не лякає дітей директором". Українка – про школи в Німеччині, роботу вчителькою без диплома і дивну ситуацію з англійською мовою

Колишня журналістка Поліна Новікова, як і більшість українських жінок, після 24 лютого 2022 року в цілях безпеки виїхала з дитиною з України. У Баварії (Німеччина) вона майже одразу почала працювати вчителькою.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA Поліна зізналась, як їй це вдалося без відповідного диплома міжнародного зразка, назвала основні відмінності між українською та німецькою системами освіти й розповіла, з якою проблемою найчастіше стикаються діти мігрантів. Про це та багато іншого – у першій частині інтерв'ю.

– Поліно, як так вийшло, що ви пішли працювати в школу, не маючи потрібного документа?

– Це був щасливий випадок, як мені тепер здається. Коли ми приїхали, в баварській школі саме були канікули. Вони зазвичай тривають між квітнем і травнем. Жінка, яка надала мені притулок, сказала, що "ми йдемо до школи". Я спершу подумала, що сина влаштовувати (усміхається).

З директоркою ми порозумілись одразу. Вона запропонувала мені роботу, але я попросила, щоб це було на волонтерських засадах, адже вважала, що через тиждень ми із сином повернемось в Україну. Та я пропрацювала з нашими дітьми з травня до липня, а у вересні отримала більш-менш серйозний контракт – 18 годин на тиждень. Якраз тоді працювали інтеграційні класи не тільки для дітей з України, а й для вчителів, незалежно від того, є в них відповідна до баварської освіта чи нема. Зараз маю вже третій контракт.

В університеті в Україні нам казали, що з нашою освітою будь-які двері в Євросоюзі будуть для нас відчинені, але, як виявилось, не в Баварії, бо це ніби країна в країні, тут свої окремі закони. Було трішки розчарування, адже завжди вважала, що диплом магістра філології – це круто. Коли в школі дізналися, що маю диплом із відзнакою, то попросили надіслати й підтвердити. Дуже довго чекала, адже це не диплом міжнародного зразка, пропонували якісь довгі шляхи, які до того ж не дають гарантії... Але мені пощастило з керівництвом. Я ще не зустрічала таких директорів шкіл. Вона запитувала про мої цілі, на що я відповідала, що залишуся, поки триває війна, поки син ходить до школи. І з того моменту ставлення до мене змінилося.

– Ви працювали журналісткою в Україні, а стали вчителькою в Німеччині. Вистачало того знання німецької мови для роботи?

– Так склалося, що я в житті вчила не ті мови, які хотіла. Спочатку була англійська – універсальна мова, яку, я вважаю, треба знати. Під час навчання у музичному інституті вивчала італійську – так звану мову музики. Це теж важливо, адже ти маєш співати оперу й розуміти суть слів, а не просто бездушно щось мугикати. Потім у національному університеті імені Т. Г. Шевченка на філологічному факультеті вивчала французьку, але якось до душі вона не припала, бо я людина логічна й мені подобається в мовах логіка. Про німецьку кажуть: як пишеться, так і читається. Насправді це оманливе бачення. Але я зрозуміла, що вона мені дуже подобається. Колись навіть були думки поїхати до Німеччини продовжити свою музичну освіту, але не ризикнула.

Трішки почала вчити німецьку мову на курсах в інституті Ґете. В мене була неймовірна вчителька, яка займалася зі мною годинами! Ми і казки читали, й оперу слухали, це було душевне вивчення. Я дійшла до рівня А2 і більше до неї не поверталася. Десять років не розмовляла німецькою взагалі, але коли розпочалася велика війна, приїхала до Німеччини з якимись знаннями. На той момент мені здавалося, що непогано спілкуюсь. Зараз, коли перечитую листи, які писала в офіційні установи, мені трохи смішно, бо розумію, що це був такий собі рівень. Але ніхто ніколи не робив зауважень, навпаки – були в захваті, що не вчила німецьку тут, але все ж розмовляю.

Я хотіла піти на курси, та вони були зранку. Можна було обрати легший шлях – піти на соціальні виплати й одночасно вивчати мову, як багато хто з українців зробив, але я активно працювала. Потім зрозуміла, що для того, щоб продовжувати на цій же посаді, мені потрібна німецька мова. Я написала листа у BAMF (Міністерство міграції та біженців. – Ред.), і мені дозволили пройти початковий курс, який мають проходити всі іммігранти. Це рівень В1. Оскільки часу відвідувати курс у мене не було, то попросилась прийти лише на іспит.

– Які основні відмінності ви помітили між українською та німецькою системами освіти за ці майже три роки? Що вразило найбільше?

– Мене дуже вразив дитиноцентризм, тобто дитина – це головне. Знаєте, в мене немає відповідного досвіду в Україні, тому не буду нічого не критикувати чи порівнювати. До того, як ми сюди приїхали, мій син вчився у першому класі всього чотири місяці: то карантин через ковід, то війна. Я дуже досконало вибирала школу, точніше навіть вчителя, бо мені здається, що перший вчитель – це головніше, ніж школа. З вчителькою нам дуже пощастило, це дуже неймовірна людина, але оточення в школі вплинуло на сина негативно.

Коли він потрапив у цю невеличку школу в Німеччині, де нічого видатного в принципі нема, то через два-три місяці сказав, що хоче вчитися лише тут. Я почала аналізувати, чому йому подобається, і зрозуміла, що тут усе про дітей. Уявіть собі ситуацію: шкільний двір, де гуляє близько ста дітей, підбігає дитина, це може бути третій-четвертий клас, і просить зав'язати шнурок. В Україні за таке я одразу отримувала зауваження, щоб навчила дитину робити це самостійно, бо "у виховательки в групі 15 дітей". Тут такого нема. Тобі все зав'яжуть, тобі вдягнуть куртку. Оце ставлення до дитини...

Якщо ж говорити про систему освіти, відверто можу сказати, що в Україні вона сильніша. Для прикладу, в нас англійська мова з першого класу. Тут вона з'являється аж із третього. І досить слабкий рівень викладання. До речі, якщо зайти в якусь державну установу (нагадую, що ми говоримо зараз про невеликі міста), то навіть молодь не розмовлятиме з тобою англійською. Ні, не через принцип – вона її просто не знає. Вона не хоче, не знає, їй це не потрібно.

Якщо ти поїдеш в якийсь умовний Мюнхен, Франкфурт, Берлін і зайдеш у кав'ярню, замовиш щось німецькою, а тобі у відповідь скажуть: Sorry, I don't understand. Can you speak English? І ти розмовлятимеш англійською. Це нормальна ситуація. Я спочатку думала, що, може, річ у тому, що в мене німецька якась не така. Але ні, там дуже багато людей, які хочуть працювати, але вони ще не знають німецьку чи не вчать її, і вони спілкуються англійською. У нашому місті не така ситуація, ти навіть на роботу не підеш без знання німецької, нічого. Навіть щоб посуд мити, треба хоч трохи розуміти німецьку.

Тому в цьому плані – так, в Україні сильніше навантаження на дитину, більші прагнення, очікування, постійно якісь оцінювання. Тут із цим простіше. У Німеччині дитина менше завантажена. Мені здається, через те, що тут навчання триває 13 років, усе якось спокійніше, діти мають багато часу на розваги, ігри.

Навіть під час навчального процесу в кожного вчителя є якась своя звичка вітання з дітьми. Всі сідають у коло, на подушках, на підлогу, і розповідають, як пройшли вихідні. Так починається тиждень. Потім вони можуть посеред уроку відхилитися від теми і щось обговорити. При цьому вчителів тут поважають.

– А як щодо навчальних програм?

– Мені здається, загалом вони схожі. Мій син залишився вчитись і в українській школі. Він виконує контрольні роботи, його за ними оцінюють. І в принципі, програми збігаються стосовно, наприклад, частин мови. Тут вчили прикметник, там вчимо прикметник. Математика сильніша в українській школі. Але при цьому всьому, я ж кажу, тут на виході – щасливі діти, в яких є час на життя, на дитинство, щоб погуляти й розважитися.

– А десь ще й обіймуть...

– Німецькі діти більш стримані, хоча ті, з якими я працюю другий-третій рік, уже й підбігають, і обіймають. Але вони такі не з усіма вчителями, відчувають, з ким можна, з ким ні. Спокійно можуть підійти попросити щось чи сказати все, що хочуть.

Знаєте, як кажуть? Клієнт завжди має рацію. Так само і тут можна сказати, що дитина завжди права. Якщо щось не подобається чи не комфортно, обов'язково допоможуть, адже є соціальний педагог. Я часто з ним співпрацюю, бо ж перекладаю. І постійно думаю, наскільки класно бути такою людиною, що до тебе приходять діти. Вони навіть самі кажуть, що мають проблему... Спокійно можуть зайти до директора під час уроку й попросити, щоб сьогодні перерва була не надворі, а в школі, уявіть собі. Якщо гарна погода, то вона пояснює, що потрібно всім виходити на вулицю. Тут демократія в тому плані, що діти почуваються нормально, а не як у нас – лякали директором.

– Поговорімо про сам навчальний процес. В якому віці діти зазвичай ідуть до школи?

– Якщо дошкільні заклади освіти в Німеччині відвідувати не обов’язково, то останній рік перед школою всі діти без винятку повинні йти до садка. Навіть якщо немає вільних місць, створюється група, яка обов'язково приймає вихованців.

Вважається, що це підготовчий рік до школи, хоча насправді спеціальної підготовки як такої там нема. Діти просто соціалізуються і спілкуються. Також з'являються заняття у школі. Тобто приблизно за рік у визначені дні батьки приводять дітлахів до школи, де вони навчатимуться.

Діти знайомляться зі своїм учителем, сидять на "уроках". Це не означає, що всі 20 майбутніх школярів приходять одночасно, ні. Заздалегідь складається зручний графік для усіх – для вчителів, батьків. Окрім того, з дітьми спілкуються й практиканти: відводять їх в окремі кімнати, де не те що тестують, а виконують разом із ними різні завдання. Все це без літер, без цифр. Це малюнки, творчість, рукоділля. Тобто нічого серйозного, але дітей привчають до думки, що треба сидіти і, наприклад, 45 хвилин займатися чимось одним.

При цьому немає жодних платних секцій, гуртків чи вчителів, які готують. В Україні модно брати репетиторів до школи. Це абсурд. І коли я, наприклад, на тренінгах розказувала про нашу дошкільну систему, безліч людей дивувалися тому факту, що батьки 6-7-річних дітей шукають репетиторів, які готують до вступу до школи. У Німеччині побутує думка, що в нас [в Україні] навчання серйозніше. Настільки серйозне, що малих дітей змушують вчитися і готуватися до школи. Я цей міф розвіяла, розповіла, що ні, це не так, і немає в нас такого обов'язку.

У Німеччині діти йдуть до школи у 6 чи у 7 років. Також у шестирічному віці всі повинні пройти обов'язковий медичний огляд, який проводиться не педіатром, а в спеціальному центрі здоров'я. Діти здають аналізи, їх оглядають різні спеціалісти. Дуже важливо пройти психолога, який визначає, "дозріла" дитина до школи чи ні. У випадку негативної відповіді спеціалістів малюки залишаються в садочку ще на рік. Мушу зазначити, що мало що залежить від батьків. Якщо є довідка, що дитині зарано ще до школи, мама й тато вплинути на це не зможуть.

– Як відбувається процес зарахування до школи? Потрібно складати якісь іспити?

– Все залежить від того, до якої саме школи вступає дитина – початкової (Grundschule), середньої (Mittelschule) чи до гімназії (Gymnasium). У Німеччині цікава освітня система. Перший етап – це початкова школа (Grundschule), яка є зазвичай у більшості міст, тобто це перші чотири класи. Зарахування відбувається автоматично, бо тут шкільна освіта – це обов'язок.

Після закінчення початкової школи є три шляхи: Mittelschule (виробнича спеціальність), Realschule (після неї можна як до вищого навчального закладу, так і на виробничу спеціальність) та Gymnasium (гімназія).

Різниця в тому, що середня школа – це вибір без вибору, а якщо дуже сильно постаратися, можна перейти до гімназії, зробити Abitur (два останні класи в гімназії. – Ред.), бо без нього не вступиш до вищого навчального закладу. Тому десь із 10 років дітей готують до того, що якщо хочеш якусь виробничу спеціальність, значить, йдеш у середню школу, бо там не будуть навантажувати фізикою, хімією і математикою, це все буде в лайтовій версії. Але, наприклад, якщо не вистачає відповідного балу, щоб вступити в гімназію, тоді можна в Realschule. Там навчають усього необхідного та є можливість доскласти якийсь мінімум іспитів, щоб перейти до гімназії.

– Наскільки взагалі важко потрапити в гімназію?

– У початковій школі є всього три предмети – математика, німецька мова та аналог предмета "Я пізнаю світ". Якщо середній бал дозволяє йти до гімназії, то беруть. Але гімназія – це дуже складна історія. Я спілкувалася з дітьми, які там навчаються. Весь час потрібно вчитися, готувати домашні завдання з репетиторами, без цього ніяк. Там дуже серйозна система навчання, не всі витримують, тому й не всі йдуть до вищих навчальних закладів у Німеччині.

Це може бути рекомендація від школи, не тільки від вчителя, але вирішує все бал із трьох предметів, які складають учні. Ця історія дуже непроста, багато батьків хочуть задовольнити свої амбіції, щоб дитина була тільки в гімназії. Я це дуже часто бачу. Це стосується як українських дітей, так й інших іммігрантів, але ж проблема в тому, що вступити не так і важко порівняно з тим, що треба там втриматися.

Зараз ввели 13-й клас, бо дуже часто німці закінчують гімназію у 19-20 років. Це взагалі поширена історія, адже вони повторюють класи. Наприклад, батьки чи навіть сама дитина каже, що не засвоїла цей навчальний рік, і її залишають на другий. Це зовсім не ганебно, адже це шлях до здобуття освіти.

– Можливо, ви помічали: з якими проблемами найчастіше стикаються школярі?

– Здебільшого я маю справу з українськими школярами, тож їхня найбільша проблема – це мова. У німців виходить культивувати свою мову. Мені б хотілося, щоб у найближчому майбутньому цей досвід культивації запровадили і в Україні, були якісь інтеграційні курси для іноземців. Насправді дуже багато талановитої молоді, дітей страждають через незнання мови, і це не залежить від розумових здібностей. Не буває так, що всі взяли і вивчили, це так не працює. Я намагаюся всім нашим дітям допомагати, перекладаю, пояснюю, заохочую вчити німецьку, вигадую методи, в мене дуже багато ігор.

Звісно, існує і булінг. І здебільшого це навіть не через те, з якої ти країни, бо з цим стикаються всі іноземці. Тут відіграє свою роль мова.

– А вчителі беруть участь у розв'язанні цих проблем? Що взагалі входить до обов'язків педагогів у школі?

– Німецька система навчання на вчителя дуже відрізняється від нашої, саме тому й німці не хочуть визнавати українські дипломи. Тобто причина не в тому, що Україна не входить до складу ЄС. Перші два роки вони вивчають теорію, наступні два роки – вже безпосередньо практика. І вона має такий вигляд: рік працюєш у школі як асистент вчителя. Потім складаєш тести, крім того, паралельно йдуть теоретичні іспити. Якщо все добре, то на другий рік уже можна працювати вчителем у цій школі, навіть дають класне керівництво, при тому, що ще нема завершеної освіти. Вже після складання іспитів на відмінно видають диплом. Цікаво, що не можна викладати більше ніж три предмети, саме в початковій школі.

Щодо обов'язків, усе так само, як у нас: вчитель навчає, а також несе відповідальність за життя і безпеку дитини. Але немає таких звичних для України класних годин, зборів, постійних бесід із батьками. Збори проходять лише двічі на рік, також збирається батьківський актив. Зазвичай це заможні люди, які працюють на провідних підприємствах міста чи його околиць, вигадують щось цікаве для дітей, якісь свята тощо. Майже все фінансується цими батьками. З нас збирали два-три євро тільки один раз на Різдво, коли ми готували адвент-календарі для дітей.

Хто хоче брати участь, також може сказати. Цій людині даватимуть якісь завдання, але це точно не "про штори", і ці збори організовують не вчителі.

Вирішенням конфліктів у школах, проблемами булінгу займаються соціальні педагоги. З учителів цю відповідальність знято.

– Які правила діють у Німеччині щодо використання мобільних телефонів? Читала дослідження, згідно з яким учні шкіл з повною забороною ґаджетів показали удвічі кращі результати успішності.

– За майже три роки, напевно, бачила два телефони на двісті з чимось дітей. Це взагалі не поширено, бо для зв'язку використовують надійний старий канал – телефон школи, тобто якщо щось стається, телефонують батькам.

Цього року наша школа перейшла на електронну систему. Тобто всі сповіщення надходять тільки в електронному вигляді. Ти заходиш на шкільний портал під своїм іменем і попереджуєш про відсутність дитини, для прикладу: "Дитина захворіла, її не буде з такого-то по такий урок".

Це насправді дуже зручно, бо не треба телефонувати чи писати комусь на e-mail. Аналогічні сповіщення приходять і зі школи: що зробити, що принести, коли збори, коли йдуть на плавання, коли на ковзанах кататися. Або вчитель повідомляє про погану поведінку дитини. Також усе дублюється в письмовій формі та видається листочок учням.

У початковій школі користуються телефонами так, щоб ніхто не бачив. Зазвичай для того, щоб зателефонувати комусь із батьків. Ніхто не сидить у телефоні, щоб грати. Але в середній школі, знаю від наших співвітчизників, усе серйозно, є навіть спеціальні ящики, куди їх складають.

– На початку року видання Bild опублікувало статтю, згідно з якою німецькі школярі розучуються писати. Мовляв, діти молодшого віку все частіше користуються ґаджетами для спілкування і все менше надають перевагу рукописним повідомленням. Це правда? Невже дійсно в Німеччині є така серйозна проблема?

– Я дивлюсь, як німецькі діти проводять дозвілля, то дуже рідко можна помітити планшети, телефони чи ігрові приставки. Тут здебільшого така місцевість, що більше приватних будинків, в яких є свої ділянки, тому діти весь час надворі, лізуть на дерева, бігають кудись з палками. Коли ми жили з німцями, я протягом року спостерігала, як вони весь час їздили на якісь гуртки, тобто в них фізично не було часу на ґаджети. А якщо й був, то це також нормовано.

У нашій школі учні нормально вчаться писати з першого класу, з цим узагалі проблем нема. Може, це стосується дітей, які навчаються в середній школі чи у гімназії.

Другу частину інтерв'ю з Поліною Новіковою читайте на сайті найближчим часом.

Також на OBOZ.UA – інтерв'ю з вчителькою про освіту в Португалії, проблеми дітей з України та булінг педагогів: "Чому біженці за кордоном вчать чужу мову, а українці рідну – ні?".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!