Радіодиктант 2025 отримав нове дихання: версії вчительки, мами та військового підкорили мережу

Попри те, що Радіодиктант національної єдності 2025 отримав чи не найбільшу порцію критики за все своє існування, його обговорення у соціальних мережах триває вже тиждень. Оригінальний текст авторства Євгенії Кузнєцової зажив своїм життям у нескінченних версіях.

Його на свій лад почали переписувати прості українці – від військового, до мами та вчительки. Читайте на OBOZ.UA варіанти, які продовжують підкорювати мережу.

Спочатку з’явилися версії з огляду на діалекти у всіх куточках України, а пізніше й інші – варіант українки у міграції, мами, яка виховує чотирьох дітей і пише про те, як вижити на канікулах, мами трьох дітей, яка до того ж чекає чоловіка з війни, синоптикині, військового, вчительки.

Версія українського мігранта в Німеччині

Жити треба інтерессант: читати книжки, їздити на дойчебані, годувати місцевих білок.

Треба жити: на повну, а не на пів ставки, не після продовження посвідки на проживання, не від терміна до терміна. Не тільки у день зарплати чи соцвиплат. Треба жити ріхтіг і софорт! Варити вареники й борщі на українські фестивалі, збирати гриби і ягоди в лісі (бо так дешевше і біо), донатити принаймні українсько-німецьким ферайнам, їздити в ікея на вохененде і приносити глюк, тому кого ми лібен.

Треба купувати сукні на анґебот у Zara, передавати передачі додому бусом, вишуковувати для них каву по акції та вечорами блукати в між'яр'ях разом із ґуґл-мепз.

Треба любити свій дім, навіть якщо це фахверк, келлер чи дах і в ньому немає вікон чи кухні. Треба складати іспити з німецької, і, може, із сертифікатом, у серці поселиться любов до слів "ґенау", "хауптбангоф" і "міт-карте-бітте".

Треба цілуватися, коли є нагода, і казати "найн", коли це на думці. Немає часу на невизначені артиклі. Матеріальне – крихке, життя тікає як поїзд, перенесений на іншу колію. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитися руками – Лібе, Лахен, Лєбен.

Ще треба плакати, коли можеться. За те все, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо як пишеться "нексте бузхальтештеллє" чи "мітвонбешайніґунґ", а й розрізняємо це на слух.

Росіяни хочуть, щоб ми стали схожі на них і скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити інтерессант – всупереч історії й заради тих, хто винайде українсько-німецький суржик.

Версія українського військового

Треба жити!

Жити треба цікаво: піти добровольцем, підписати контракт 18-24, а потім 60+…

Треба жити! Не вдома, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! У бліндажі! Треба годувати покинутих тварин, паяти дрони, їздити у відпустку 10 днів із фронту на "інтерсіті", робити ремонт єдиного в підрозділі авто і не приносити проблеми командиру частини. Треба купувати мультикам та піксель з шевронами та збирати донати на підпозділ, вмикати РЕБи й генератори, а ще – нишпорити вечорами в міжʼярʼї посадок, бо на бойові позиції треба принести втрачені дрони.

Треба любити хату, яку зняв у прифронтовому селі за 30 000 гривень, навіть якщо вона тимчасовий прихисток і далеко від справжнього дому – того, що в серці. Треба здавати гроші в "общак", і, може, з ними ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: "парадичка", "суль" чи "замачау".

Треба цілуватися з коханою людиною, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на зволікання. Матеріальне – крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна братись руками та ногами: "пелюстки", розтяжки та ворожі дрони.

Ще треба плакати, перед виїздом на позицію та повернувшись з неї на ППД. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться "рапорт на отримання рапорту", а й навчилися подавати ці рапорти через "Армія+".

Росіяни хочуть, щоб ми танцювали під "Калінку-малінку". А ми будемо продовжувати танцювати під Віталіка Козловського, бо: пінаколада – це був випадок, пінаколада – ти мій виняток, я тебе всю до дна!

Версія української мами, яка виховує чотирьох дітей

Треба вижити (під час канікул)

Жити треба цікаво, а виживати – ще цікавіше.

Особливо, коли в хаті четверо дітей, пес Бакс і двоє папуг, що прокидаються раніше, ніж будильник і совість разом узяті.

Треба вижити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз!Треба варити борщ, коли пітятка влаштовують бій за ополоник, а Бакс допіру виніс половину м’яса на диван. Треба зберігати спокій, коли папуги ведуть трансляцію з кухні, а серед кияхів у вітальні знайдено залишки Lego, ключі й нерви матері.

Треба любити свій дім, навіть коли він більше схожий на евакуйований гуртожиток після феєрверку. Треба пити каву навіть холодну, бо гаряча – то міф, як стабільний інтернет. Треба шукати зарядку, рятувати праску, і згадувати, коли востаннє ти сиділа мовчки довше трьох хвилин. Ще треба ходити в міжʼярʼя власних думок – туди, де тиша живе між двома "мамо!" і одним "Бакс, фу!". Треба дихати, щоб не втратити голос. І треба сміятись – навіть коли сльози ближчі, ніж сміх.

Матеріальне – крихке, особливо, коли це улюблена чашка, що загинула під час операції "Компот на сніданок". Але справжнє – не розбивається. Бо справжнє – це спогади, сміх і любов.

Росіяни, може, й хочуть, щоб ми стали схожими на них: похмурими, втомленими, байдужими. А ми – не станемо. Ми будемо жити. Ми будемо виживати цікаво – всупереч історії, побуту і безкінечним канікулам. Бо кожен день, коли всі живі, ситі, і навіть трохи щасливі – це вже перемога. І коли настане ніч, і всі пітятка заснуть, ми прошепочемо у темряві:Треба вижити. Бо це – і є життя.

Версія українського водія

Треба водити!

Водити автомобіль треба цікаво: читати правила, ходити на тренінги контраварійного водіння, дресирувать хамів і ломать стереотипи…

Треба їздити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз!

Треба возити людей і котів, їздити по гриби, везти стиглі кавуни прямо з поля, доставляти каву, тортики і щастя тим, кого любимо.

Треба любити свій автомобіль, навіть якщо він гольф 2005 року і далекий від справжнього ідеалу – того, що в мріях!

Треба ділитися своїм досвідом і, може, разом з ним в чиємусь серці поселиться надія і перший крок до: "я зможу стати водієм".

Треба цілуватися в машині, коли випадає нагода, і казати іншим водіям все, що на думці.

Немає часу на півтони. Матеріальне – крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що можна схопитись руками і впертись ногами – кермо, педаль газу, дружній пасажир поряд і хотдог з заправки.

Ще треба плакати, коли можеться. Коли бачиш нову подряпину серед мільйона старих, коли знову закінчується бензин, коли вже маєш 3 штрафи, але ще не маєш постійного посвідчення.

Несучасні водії хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо водити сучасно - всупереч історії і заради тих, хто після нас водитиме нашою мовою.

Версія українського акушера-гінеколога про вагітність

Треба жити!

І жити цікаво – читати написи на сантехніці весь перший триместр, пісяти сім разів за ніч, не їсти сирих котів.

Треба жити! Не на півшишечки, не чекаючи вікна фертильності, не "давайте вже після свят". Жити на повну! Поки квартирант не почав щоночі товкти босими п’ятами під ребра.

Купувати комбінезони з широкими шлейками та бандажі з собачої вовни. Чи навпаки? Хіба все у тій прогестероновій довбешці втримаєш – бува, підеш у магазин по солоденьке, а вертаєшся з кияками й каструлею на 5 літрів.

Треба любити свій живіт, навіть якщо він тимчасовий і заважає доглядати між’яр’я. Ще ніколи ви не розставалися так надовго! А здавалося б – осьо ж допіру.

Лишень, благаю, не ходіть на зустрічі з "мамами-двух-ангєлочков", бо раптом у вашому серці поселиться любов до слів "пузожитєль" чи "бєрємєняшка".

Треба цілуватися, бо від того не вагітніють. І казати те, що на думці, – бо з того вже щось може вийти. Але не одразу – місяців за дев'ять.

Тож, немає часу на півтони. Трошки вагітною – не получиться. Любиш – женись. Женився – май совість.

Ще можна плакати та просити епідуралку. Бо все це мусило виглядати зовсім не так! Ти мала бути в інстаграмі, немов принцеса-лебідь у ночнушці з пушком і глибинним декольте. А в реалі – наче "далекобійний дрон" чи "балістична ракета", по звуку так точно.

Московити хочуть, щоб ми стали схожими на них і народжували ницих німих рабів. А ми жартуємо навіть у потугах – хай іноді й нецензурно – заради тих часів, коли навіть перший крик немовляти звучатиме на весь неозорий Всесвіт нашою мовою.

Версія української вчительки

Треба навчати!

Навчати треба цікаво: читати не тільки Шевченка, а й сучасне фентезі, влаштовувати біля дошки мінітеатр, але при цьому невпинно повторювати граматику, щоб не забували: пса Патрона пишемо з великої, бо це власна назва, а ахіллесову п’яту – з малої, бо це фразеологізм.

Треба навчати! Не "посидьте тихенько в телефонах", не з "а голову свою ти не забула", не завтра, не після. По-справжньому! Зараз, щоб не боялися ні самостійної, ні НМТ! Треба хвалити ваших котів, які тичуться мордами у монітори на онлайн-уроках; збирати крилаті цитати в зошитах; пекти пиріжки на благодійний ярмарок для підтримки наших випускників-військових; заправляти принтер чорнилом, щоб роздрукувати контрольні й принести "щастя" тим, кого любимо.

Треба купувати сукні з лелітками... Кому яке діло, як одягаються сучасні вчителі? Головне – регулярно донатити на військо! Хоча, звісно, коли "заговорять" генератори та сонячні панелі, коли весь шкільний гамір ковтне між’яр’я бомбосховища, вся наша мода зведеться до м’яких та зручних худі...

Ви прочитали це як "зручнИх"? А можна ж казати і "зрУчних". Так, в українській мові є не тільки слова з двома апострофами, а ще й подвійні наголоси!

Треба любити свою школу, навіть якщо вона – знову нова, а однокласники ще не встигли перейти з табору стрьомних незнайомців до табору вірних друзів і найкращої у світі банди. Треба спілкуватися, і не боятися заплутатися в "імбах", "сігмах" та "чіна-а-азесах", мова любові та поваги універсальна.

Треба обмінюватися записками, коли випадає нагода; у творах та есе щиро писати про те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне – крихке, життя тікає крізь пальці. Але якщо обпишете парту, самі ж її і митимете! Після місяців дистанційки всі ми зрозуміли, настільки справжніми і важливими були наші зустрічі лікоть до ліктя в оцих лунких, світлих класах.

Якщо треба – поплачте. В кабінеті шкільного психолога, на плечі класної керівнички, в компанії друзів. Ви діти, вам узагалі ще рано розрізняти на слух балістику та "шахеди". Однак навіть після безсонних ночей ви приходите на уроки. Навіть якщо здогадуєтеся, що вони будуть проводитися у сховищі. І на "Джуру" записуєтеся, біжите на заняття з тактичними медиками. Ви вже сильніші, ніж мусили б бути.

Росіяни хочуть, щоб ви вивчали толстоєвского, "жи", "ши" писали з И, а потім повдягали їхню форму і тирили унітази по близькому зарубіжжі. А ми будемо навчати цікаво й виростимо з вас найкращих громадян – усупереч усім соловйовим та скабєєвим. І ви говоритимете нашою мовою після нас.

Версія української синоптикині

Треба прогнозувати!

Прогноз погоди треба писати винахідливо: як книжку, як театральну п’єсу, коли їдеш у маршрутці стоячи, коли забув вдома парасолю, коли в каву перелили молока, коли вимкнули світло, коли годуєш чи гладиш Тарасуня й Тасю…

Треба прогнозувати! Не скорочено "мінлива хмарність, без опадів", не абияк, не лише на завтра, а на три доби. Професійно! Тут і тепер!

Треба перебрати десятки метеорологічних прогностичних моделей, роздивитися фотографії із супутника, глянути на аерологічну діаграму, подивитися на стан атмосфери у розрізі, стежити за напрямком вітру, рухом повітряних мас, оновлювати регулярно метеорологічні дані, дарувати радість споживачам від якісного метеозабезпечення.

Треба одягати вдома красивий флісовий костюм, коли терпнуть пальці від холоду та холодної клавіатури, на вулиці – термобілизну від Унікло, а в ньюзрумі перевзуватися у крокси та взяти не стару кофту на плечі, а модний худі із каптуром, щоб ніщо не відволікало від прогнозу, сідати ближче до кондиціонеру, а ще – не шастати Голосіївським парком ввечері, бо вже навіть хмарності не видно.

Треба любити свою професію, навіть якщо тобі тридцять з лишком років розказують один і той самий анекдот про синоптиків, треба прогнозувати погоду не лише для свого району, а й для усіх областей України, треба ділитися з людьми тонкощами цієї професії і тоді, може, ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: "оклюзія", "малоградієнтне поле підвищеного атмосферного тиску", "барична улоговина", "ізобронти", "альбедо", "адвекція", "кумульо-німбуси", "підсоння", "какабека", "рахат-лукум".

Треба розквітати усмішкою при кожній нагоді справдженого прогнозу і озвучувати власний варіант прогнозу погоди, навіть якщо тебе хейтять за нього. Нема часу доводити те, що давно вже існує. Життя – прекрасне, проте швидкоплинне. Справжнім виявилися людяність, любов до метеорології, до антициклональної сонячної погоди, до літнього рясного дощу атмосферного фронту, та те, що у зв’язку з виходом південного циклону очікується ускладнення погодних умов.

Ще можна поплакати, коли прогноз з тріском пролетів, але не варто. Бо приводів для сліз чи хмарних думок зараз забагато. Краще сублімувати це в холодну лють, коли через росіян ми, наприклад, не можемо запускати наші метеорологічні зонди.

Вороги хочуть, щоб ми довіряли шкідливим пліткам про "аномально холодну зиму", "люті морози", про фальшиве твердження, що похолодання приходить із Москви і що народні прикмети – основа основ метеорології. А ми живемо і будемо жити цікаво – всупереч стереотипам та дилетантству, всупереч статистиці минулих років, заради тих, хто знає, що Михайло Косач, улюблений брат Лесі Українки, видатний український метеоролог, засновник метеорологічної служби на Харківщини.Заради нашого найкращого у світі підсоння – помірно-континентального.

Версія мами трох дітей, яка чекає чоловіка з війни

Треба жити!

Треба жити цікаво: пити ввечері ранкову каву, щодня масажувати ноги за допомогою Lego і працювати під "Щенячий патруль" або "Свинку Пеппу". Треба жити сьогодні! По-справжньому! Зараз! Усміхатись, коли хочеться кричати, витирати вкотре розлите какао, пояснювати, чому не можна олівець пхати у носик, робити разом уроки, співати українські пісні в машині, збирати листя для саморобок та гладити пса, якого чоловік привіз із фронту.

Треба купувати сукні доньці та светри з джинсами синам, треба писати дописи про збір: на РЕБ, на машину, на ремонт…

Треба любити свій дім, навіть якщо він потребує постійного ремонту, а кожен вечір тобі здається, що тут була лінія бойового зіткнення, хоча насправді просто діти грались, поки мама працювала. Треба ділитись своїми думками у соціальних мережах, і, може, з ними ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: "баблуко", "собацка", "мама, дай" і "не хоцууууу!", чи раптом (на диво) "терміни служби".

Треба цілувати чоловіка, коли випадає нагода, навіть якщо це раз на пів року – десь там, де до справжньої лінії бойового зіткнення лічені кілометри. Немає часу напівтони. Матеріальне – крихке, наше життя тікає крізь пальці: діти ростуть, а ми продовжуємо чекати зустрічей. Справжнім виявилось лише те, за що не можна схопитись руками: спогади у фотографіях, усмішки під час відеодзвінків та голосові повідомлення, які можна слухати, як казку на ніч.

Ще треба плакати, коли діти не бачать. За все те, що не мало з нами статися. За те, що вони у свої два, шість і шістнадцять років, знають, як звучать "балістична ракета" та "далекобійний дрон". За те, що щодня питають "коли приїде тато?"

Треба жити цікаво! Попри те, що сил часто немає, діти втомлюють, і хочеться тиші. Всупереч сподіванням москалів залякати нас, і заради тих, чиє дитинство сьогодні в умовах тривог і очікування тат з війни.

Версія української редакторки

Треба редагувати!

Редагувати треба філігранно: усувати всілякі мовні неоковирності й покручі, шукати лексичні і стилістичні помилки, пояснювати їх авторам, щоб вони шліфували свою майстерність…

Треба редагувати! Терміново, багато, на вчора, на позавчора. Якісно! Швидко! Треба встигати з вичитуванням збірника статей про українське мистецтво, психологічного трилера, альбому видатного українського скульптора, науково-популярної книжки про живопис, мемуарів художника-діаспорянина.

Треба працювати без спочину, вихідних і лікарняних, возити з собою ноутбук із рукописами й макетами на "інтерсіті", навіть їдучи на весілля до найближчої подруги, щоб якомога швидше подарувати радість тим, хто не може дочекатися виходу у світ своєї виплеканої книжки.

Треба купувати словники фемінітивів і мовностилістичні довідники, добирати влучні синоніми, пояснювати,

як правильно – "донатити на військо" чи "донейтити на військо", вишукувати у правописі пункт про написання абревіатур, зокрема РЕБ, а ще – нишпорити ночами в нетрищах інтернету, бо на ранок треба надіслати верстальникові зредагований список бібліографії, а автор не всюди зазначив місце й рік видання, або назву видавництва, або прізвище упорядника.

Треба любити свою роботу, навіть якщо виникають прикрі непорозуміння, накочує зневіра і тиснуть крайдати. Треба віддаватися редагуванню сповна, треба читати цикл редакторських лекцій майбутнім письменникам, треба на кожному кроці популяризувати свою професію, і, може, тоді хтось безпомильно вживатиме слова "наразі", "відтак", "аби".

Треба кавувати з авторами, коли випадає нагода, і казати їм про сильні сторони їхніх рукописів. А ще – наснажувати й підтримувати, вселяти віру в себе. Немає часу на півтони. Помилки – неуникні, вони були і будуть у кожного. Справжнім виявилося тільки те, що залишається за межами формального редагування: довіра, приязнь і любов.

Ще треба розчулено плакати, коли з друкарні нарешті надходять наклади книжок і окрилені автори не тямлять себе від радості. А ти за місяці інтенсивної співпраці вивчаєш не тільки мовний портрет людини, а і її темперамент, світогляд, звички та смаки.

Росіяни хочуть, щоб українська мова не збагачувалася і не квітла, а ледь животіла. А ми будемо редагувати й видавати книжки, писати диктанти і твори – всупереч підступному ворогові і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою.

Раніше OBOZ.UA писав про те, що українці запропонували альтернативні версії Радіодиктанту 2025 з врахуванням діалектизмів, а Євгенія Кузнєцова підхопила тренд.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!