"Нам не треба так багато фахівців із вищою освітою". Сергій Захарін – про реформу старшої школи, об'єднання вишів і Швецію як зразок для України

В Україні переважає думка, що потрібна обовʼязкова вища освіта. Через це багато абітурієнтів часто нехтують можливістю вступити в професійно-технічні училища. Та все ж таки держава потребує й фахівців робітничих професій. На цьому наголосив колишній держсекретар Міністерства освіти та науки Сергій Захарін*. Він зауважив, що, незважаючи на реформи освітнього відомства, змінити суспільні установки протягом короткого терміну навряд чи вдасться.

Відео дня

Про це публічний службовець розповів в інтервʼю OBOZ.UA. Крім того, поспілкувалися з Захаріним і про обʼєднання університетів. Він зазначив, що мережа вишів "роздута", а через зменшення кількості абітурієнтів акцент робиться не на якості освіти, а утриманні студента в закладі. Посадовець вважає, що в питанні модернізації потрібно першочергово орієнтуватися на реалізацію національних інтересів. Про це та інше – далі у розмові.

– Нині відбувається багато змін в освітній сфері. Зокрема, реформується і старша школа. МОН очікує, що не менше 35-45% учнів вступатимуть до профтехів, а після закінчення ПТУ підуть працювати. При цьому в реальності більшість школярів обирає продовжувати навчання. Як думаєте, чи вдасться міністерству реалізувати свій план? Чому молоді українці не хочуть йти до ПТУ та здобувати робітничі професії?

– Останніми роками Міністерство освіти і науки України зробило чимало правильних і оригінальних кроків, спрямованих на підтримку розвитку системи професійно-технічної освіти. Зокрема, значно модернізовано правила прийому, що дозволило зняти зайві бюрократичні перепони на шляху до навчання та здобуття омріяної професії. Але вирішення проблеми, про яку ви кажете, лежить не лише в площині освітньої політики.

Чому в радянські часи в ПТУ була достатньо велика кількість учнів (здобувачів)? По-перше, соціальний пакет: кожен учень мав стипендію, харчування, форму, гуртожиток. По-друге, кожен випускник мав гарантоване робоче місце, як правило – з дуже гідною зарплатою. По-третє, до ПТУ також вступали абітурієнти, які не змогли вступити в заклади вищої або фахової передвищої освіти (а таких було чимало).

Нерідко випускники шкіл цілеспрямовано вступали до ПТУ, закінчували його з червоним дипломом і без іспитів вступали до інституту.

Що маємо зараз? Якщо вірити статистиці, більшість випускників шкіл намагається вступити до закладів вищої освіти. З одного боку, це добре. Якщо людина хоче вчитися і бажання справжнє – це слід вітати. "Знань багато не буває".

З іншого боку, українській економіці "тут і зараз" (herе and now) не потрібна сила-силенна фахівців з вищою освітою, передусім з таких званих популярних професій – юристів, економістів, менеджерів, маркетологів. Національне господарство (і не тільки наше, а в багатьох країнах світу) влаштоване так, що йому необхідні також і фахівці робітничих професій – слюсарі, муляри, столяри, плиточники. Для опанування цих професій вчитися в закладі вищої освіти зовсім не обов’язково.

Мені пощастило відвідати деякі європейські університети. Найбільше враження справила поїздка до Швеції. У цій країні фахівців із вищою освітою – приблизно третина від загальної кількості зайнятих. Однак Швеція є одним із визнаних світових лідерів у галузі високих технологій, ефективності виробництва, інноваційного потенціалу. У цій країні проходять церемонії вручення Нобелівських премій, а авторитет Шведської академії наук – незаперечний.

У чому ж секрет? Величезна кількість посад і професій не передбачає отримання вищої освіти. Наприклад, людина хоче зробити кар'єру банкіра. Закінчила курси – прийшла працювати операціоністом. Пройшла тижневий тренінг – перевели на роботу касиром. Знову підучилася – стала контролером. Ще одні курси – взяли фахівцем у кредитний відділ. Навіть багато хто з керівників філій банків не має так званої базової вищої освіти, одначе вони є компетентними фахівцями саме у своїй галузі.

Прагнення вивчити дитину будь-що, вивести її "в люди" – це наша "ментальна особливість". Диплом про вищу освіту сприймається в суспільній свідомості як певна страховка від соціальних потрясінь. Бути "з дипломом" престижно (хоча насправді повинно бути престижно мати міцні професійні знання й компетенцію).

Чесно кажучи, я не вірю, що протягом кількох років можна суттєво змінити "суспільні установки" або нав’язати нову "освітню культуру". Потрібні зусилля і на рівні держави, і на рівні роботодавців, і на рівні громадськості. Міністерство освіти і науки України має чесно сказати, що йому потрібна допомога в цьому питанні.

До речі, у грудні 2022 році міністр освіти і науки України Сергій Шкарлет підписав наказ про утворення Галузевої тристоронньої соціально-економічної ради при МОН. До складу ради увійшли представники роботодавців, профспілок, самого міністерства. Планувалося, що буде обговорено питання розвитку професійно-технічної освіти через залучення потенціалу роботодавців, зокрема в частині підвищення престижності здобуття освіти саме в ПТУ. Проте жодного засідання з невідомих причин не відбулося. Припускаю, що підтримка ефективного соціального діалогу не входить до списку цінностей нинішньої команди міністерства.

– У 2024 році багато ЗВО отримали нових ректорів, до цього посади могли обіймати по 10-20 років. Як ви вважаєте, яким має бути ректор, аби університет зазнав суттєвих змін?

– На мій погляд, ректор має передусім думати про забезпечення якості вищої освіти. Йдеться, зокрема, про створення умов (передусім – економічних), за яких заклад вищої освіти матиме реальну можливість надавати якісні освітні послуги з урахуванням потреб суспільства, національного господарства, роботодавців і здобувачів освіти.

Якісна освіта – це освітні технології, креативний простір, продуманий до дрібниць процес, мультимедійне обладнання, міжнародна академічна мобільність, стажування в найкращих університетах світу, робота в найкращих лабораторіях, взаємодія з роботодавцями, мотивовані викладачі, цифрова грамотність, змістовні тренінги, доступ до наукових видань, регулярне відвідування наукових конференцій, креативний простір, а також багато-багато іншого.

– Сергій Бабак на дискусії "Українська освіта під час війни: виклики та можливості" наголосив на тому, що університети потрібно якомога швидше оптимізувати, аби вони не закривалися. Проте багато ректорів та студентів проти обʼєднання. МОН також зауважує, що для багатьох вишів це буде найкраще рішення, як і для самих студентів. Адже вони отримуватимуть кращу освіти та дипломи. Як вважаєте, наскільки необхідні такі зміни в Україні та чому їх варто робити саме зараз?

– "Роздута" мережа закладів вищої освіти призвела до того, що вони змушені конкурувати між собою за споживача (вступника). Абітурієнтів мало, закладів багато – доводиться приймати майже всіх поспіль. На звичайному ринку конкуренція – двигун прогресу, але на ринку освітніх послуг – джерело профанації. Щоб збільшити дохід, деякі університети не зацікавлені відраховувати (виганяти) студентів, отже, продовжують нібито навчати тих, хто вчитися не має морального права.

Як наслідок – чимало університетів не мають належного матеріально-технічного забезпечення, освітнього обладнання, кадрового потенціалу. Значна кількість університетів готують "модних" фахівців (юристів, економістів, менеджерів, психологів, перекладачів тощо), не маючи традицій їхньої підготовки. Відповідно зі стін університетів виходять тисячі фахівців із дипломом, але без належного рівня компетенції.

Головний побічний ефект – величезна кількість випускників, фахівців із вищою освітою, які не можуть знайти собі роботу за спеціальністю. Дивовижно, але роботу за спеціальністю не можуть знайти навіть ті, хто навчався в державному виші за бюджетні кошти. Щорічно направлення на роботу отримують лише 20-25% випускників. Отже, платники податків оплатили результат (підготовку фахівців), якого держава й суспільство не потребували. По суті, йдеться про нецільове витрачання бюджетних коштів.

Ми інтуїтивно відчуваємо, що система вищої освіти України "роздута", має завелику кількість закладів, які нерідко демонструють, скажімо так, "недостатню конкурентоспроможність". Інколи університети застосовують моделі ринкової поведінки, не спрямовані на забезпечення якості освіти – зокрема, відкриття "непрофільних" спеціальностей, недобросовісна реклама, демпінг.

Тому процес "оптимізації мережі", який проявляється у зменшенні кількості закладів вищої освіти, – об’єктивний. З іншого боку, в результаті оптимізації не можемо втрачати продуктивні здобутки, які можуть бути використані в майбутньому. Наша країна має потужний університетський потенціал, і він має використовуватися на благо суспільства.

У цьому ми маємо орієнтуватися передусім на реалізацію наших національних інтересів. Словоблуддя про те, що маємо враховувати "найкращий європейський досвід" – це просто примітивна маніпуляція. ЄС не вимагає від України закривати університети, а також не нав’язує готові моделі побудови освітньої системи. Ці питання дуже системно і глибоко вивчають вчені Національної академії педагогічних наук. Мені дуже сподобалися слова академіка-секретаря НАПН України Петра Сауха: "Розбудова єдиного європейського простору має відбуватися на глибокій повазі до національних традицій в освіті та супроводжуватися їх взаємозбагаченням. Просте запозичення чужих зразків і моделей не може дати очікуваних ''райських плодів'' без продуманого синтезу цивілізаційних і національно-культурних традицій".

По кожному університету слід проводити окрему фахову дискусію. Частина цієї дискусії має бути публічною. Є купа моделей, які призведуть до економії бюджетних коштів, зокрема й чесна приватизація. Я достовірно знаю, що деякі колективи закладів до неї вже готові.

Університетам необхідно дати більше автономії, зокрема фінансової. З економічного погляду, виш виробляє освітні та супутні послуги. Покупцями цих послуг можуть бути держава (через державне замовлення), а також юридичні та фізичні особи. Це слід чітко розуміти і орієнтуватися на задоволення конкретних реальних потреб. Ректор повинен мати у своєму розпорядженні важелі економічного стимулювання кращих викладачів. А у викладачів, зі свого боку, має бути зацікавленість у високих результатах освітньої та наукової діяльності.

*Сергій Захарін – доктор економічних наук, професор, працював в Інституті вищої освіти НАПН, автор понад 50 наукових праць з питань економіки та організації освіти (освітньої діяльності), колишній держсекретар МОН.

OBOZ.UA також спілкувався з Данилом Яневським про об'єднання історії України із всесвітньою, закриття МОН та про істориків, яким варто довіряти.

Читайте на OBOZ.UA попереднє інтервʼю Сергія Захаріна, в якому він розповів про пса Патрона на НМТ-2024, стрес на іспитах та ідеальну освіту в школах.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!