"Вчіть англійську!" Скільки коштує життя в Омані, недолік української школи та як 5-річний син росте патріотом України: друга частина інтерв'ю з Анною Налакат

Випускниця Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Анна Налакат уже вісім років мешкає за кордоном – одразу після одруження жила в Бахрейні, потім із чоловіком-індійцем переїхали до Оману. Попри те, що освіта у країнах Сходу має суттєві відмінності, а підхід до виховання подекуди поступається нашому, жінка переконана: Україні варто повчитися ставити на перше місце особистість дитини, а не академічні знання.

У першій частині інтерв'ю Анна розповіла OBOZ.UA, що її здивувало в дитсадках Оману, пояснила, чому в Індії склалася жорстка конкуренція серед вступників до вишів, та розвінчала стереотипи про арабских жінок. Які спогади в українки залишились про навчання вдома, скільки грошей треба для комфортного життя на Сході та чому син Дамір усім каже, що він родом із України – далі.

– Аню, якою тобі запам'яталась українська школа? Що в нашій системі освіти ти змінила б або навпаки – передала б як досвід іншим країнам?

– Зі школи в мене залишилися найтепліші спогади, чого про університет, на жаль, сказати не можу. Не знаю, як там зараз, адже змінюються і система, і діти, і вчителі. Проте мені дуже хочеться, щоб школа та університет були простором саме для знань, а не для оцінок, бо тоді мені це нагадувало забіг на дистанцію під назвою "отримай найвищий бал". На першому місці завжди має бути дитина, яку сприймають як особистість.

– А що б ти могла порадити майбутнім вступникам та студентам, які хочуть навчатися чи працювати за кордоном?

– По-перше, порада банальна, але ключова – вчити англійську. Вона просто відкриває перед вами світ. По-друге, варто заздалегідь проаналізувати, чи комфортний для вас менталітет майбутньої країни. Наприклад, на Близькому Сході – зокрема, в Бахрейні та Омані – підхід до роботи та її темп кардинально відрізняються від українських. Щоб адаптуватися до тутешніх правил, треба мати неабияку гнучкість. Мабуть, через це я досі залишаюся в декреті, хоча сину вже п'ять.

Також помітила, що у цьому регіоні людину не завжди цінують як працівника – ти радше робоча одиниця, яку легко кимось замінити. Звісно, трапляються компанії з високою культурою та хорошими умовами, але якщо порівнювати, то в Києві я мала значно кращий професійний досвід.

– Скільки грошей, як зараз модно запитувати, вашій сім'ї потрібно для комфортного життя в Омані? І якщо порівнювати з Бахрейном – де зрештою дорожче?

– Ціни в Бахрейні та Омані майже однакові – десь є певна різниця, але вона незначна. Взагалі в Омані я майже нічого не купую, намагаюся все необхідне брати вдома, наперед. Навіть якщо річ можна придбати тут, я свідомо купую в Україні, щоб підтримати нашу економіку.

Така ж історія з лікарями та різними процедурами, хоча в Омані ми маємо хороше страхування та якісну доступну медицину. За потреби тут можна без проблем записатися на прийом навіть на дев'яту вечора в той самий день.

Тому мені об'єктивно важко назвати точну суму, яка потрібна на місяць нашій родині чи мені особисто. Але моєму чоловікові точно пощастило з дружиною: мені не потрібні 100 брендових сумок чи дорога косметика, тож і витрати у нас помірні (сміється).

Найбільша частина бюджету, звісно, іде на їжу та оренду житла. Щодо квартири можу сказати точніше: наша трикімнатна квартира без меблів – з окремою кухнею (не студія), вітальнею та двома коморами – коштує 51-52 тисячі гривень на місяць без урахування комунальних послуг. У вартість входить і вся інфраструктура будинку: на даху є тераса з дитячим майданчиком, великий басейн, а також окремі чоловічий і жіночий спортзали.

В Омані комплексів такого типу небагато, тому й ціна вища, хоча загалом можна знайти й дешевші варіанти – усе залежить від району. Наприклад, у кварталах, де мешкають західні експати, ціни на оренду стартують від 60 тисяч гривень, і це за невеликі за площею квартири. Люди з більшими статками зазвичай винаймають вілли – там цінник починається від 100 тисяч гривень.

Що мене здивувало в цьому регіоні, так це те, що в помешканні буде рівно стільки ванних кімнат, скільки й спалень, плюс додаткова гостьова вбиральня.

А от домашній персонал – помічники, прибиральники, няні – заробляють тут небагато. В Україні така праця цінується значно вище. Наприклад, мінімальна зарплата помічниці по дому тут становить 18 тисяч гривень. За ці гроші жінка живе з роботодавцями, харчується за їхній рахунок і отримує базові засоби гігієни. Вона має один вихідний на тиждень, а раз на два роки господарі зобов'язані оплатити їй відпустку та квитки додому.

Google каже, що середня зарплата в Маскаті становить 850–1200 ріалів (це приблизно 90–138 тисяч гривень). Як на мене, ці цифри дещо завищені, але контраст із 18 тисячами помічниці все одно відчутний. Ми, наприклад, іноді викликаємо клінера раз на два-три тижні: разове прибирання квартири площею 140 квадратних метрів обходиться близько 600 гривень.

Натомість електроенергія тут дорога, особливо влітку, коли кондиціонери працюють майже цілодобово. Рахунок за світло в нашій квартирі становить мінімум 5 тисяч гривень, а в найспекотніші місяці може сягати й 7 тисяч. Якщо ж жити у віллі, то комуналка за електроенергію може вилитися і в 20 тис. гривень.

– Чого тобі найбільше не вистачає за кордоном? За чим з України сумуєш?

– За кордоном найбільше не вистачає саме відчуття дому, коли навколо все рідне – у цьому й полягає головна цінність. Насправді я не створена для еміграції, тому сумую абсолютно за всім. Хоча в Омані мені дуже подобається те, як люди спілкуються у повсякденному житті: ніхто нікому не грубіянить не свариться із приводу й без. Усе якось спокійно, з добром, тобі завжди радо допоможуть і підкажуть.

У нас це все ж таки інакше – і я маю на увазі навіть час до повномасштабного вторгнення. Звісно, зараз порівнювати українців із кимось просто безглуздо: люди виживають в умовах війни, тому фокус уваги суспільства сьогодні зовсім на іншому.

Якщо брати суто побутові приклади, то не вистачає звичних для нас продуктів. Гречка чи оселедець тут іноді продаються, але це товари "з боліт" (Росії. – Ред.), тому я їх не куплю ні за що. Сосиски та ковбаси в тутешніх магазинах просто жахливі. Без цього, звісно, можна легко прожити, але інколи хочеться чогось такого "шкідливого", а немає. Я завжди привожу з України сиру перетерту домашню малину – це наш абсолютний топ із чоловіком.

Також тут немає такого різноманіття пекарень, де можна обрати хліб на будь-який смак. А якщо й знайдеш щось близьке за якістю до нашого, то буханець коштуватиме близько 300 гривень.

Із дивного – я ніде не зустрічала звичайного ванільного морозива в стаканчику. Проте нещодавно в Омані з'явилося наше морозиво "Рудь", тож купую синові час від часу, бо він не любить різні наповнювачі. До речі, тут також продається вершкове масло "Ферма", якось навіть бачила їхні глазуровані сирки, є вінницька курятина та наша українська соняшникова олія.

– Знаю, що ви періодично приїжджаєте з сином в Україну. Це надзвичайно зворушує, особливо на тлі історій багатьох наших співвітчизників, які виїхали за кордон після 24 лютого 2022 року й відтоді жодного разу не поверталися. Даміру подобається в Україні?

– Дамір народився в Бахрейні, зараз ми живемо в Омані, але коли в нього запитують, звідки він, завжди каже: "З України". Йому було лише два місяці, коли я вперше прилетіла з ним додому. Ми проводимо в Україні дуже багато часу: позаминулого року жили там сім місяців – чоловік приїздив до нас, а ще ми зустрічалися в Європі. Минулого року були вдома п'ять місяців.

Тому Дамір неймовірно любить Україну. Для нього це точно дім, а не просто місце, куди приїжджають у відпустку. Він постійно згадує своїх друзів, а мій тато регулярно показує йому по відеозв'язку наших песиків і котиків, як розцвіла яблунька, як випав сніг чи яка сильна злива пройшла. Дамір може сам зателефонувати бабусі з дідусем і розмовляти без мене – у них дійсно дуже тісний зв'язок.

Взагалі я вважаю, що для дошкільнят немає нічого кращого за українське село. Це унікальний досвід і свобода, які не замінять жодні найкращі центри розвитку.

Останнім часом син навіть запитує: "Чому ми взагалі живемо в цьому Омані? Я хочу жити в Україні. От поїду туди й не повернуся сюди". Тому наша найбільша мрія – бути вдома, але це вже плани на післявоєнний час.

– Чи є щось таке, що дивує Даміра в Україні?

– Пригадую, колись йому було складно зрозуміти сезонність фруктів. В Омані більшість продуктів привізні, тому полуницю чи кавуни можна купити цілий рік. Щоправда, за смаком та іноземна полуниця і близько не стоїть поруч із нашою, українською.

– Якою мовою ви спілкуєтеся між собою з чоловіком, а якою – з сином? Схоже, Дамір росте справжнім поліглотом. Як йому дається вивчення мов?

– Із Даміром я спілкуюся українською, а втрьох ми розмовляємо англійською. У мого чоловіка рідна мова – малаялам, вона вважається найскладнішою серед індійських мов. Я навіть не можу повторити за ним слова, а от у сина виходить дуже добре, хоча він знає буквально декілька фраз. Утім, у найближчому майбутньому плануємо почати вивчення малаялам серйозніше.

У садочку Дамір також вчить арабську й робить чудові успіхи. Буває, скаже щось нам із чоловіком і сміється, бо ми нічого не розуміємо. Можливо, хоч дитина розмовлятиме арабською, бо чоловік уже стільки років живе в цьому регіоні, а мови так і не вивчив.

А нещодавно Дамір почав займатися онлайн із викладачкою з України. Зі мною він навідріз відмовлявся вчити літери, а з нею заняття дуже подобаються – тепер син просто не може дочекатися чергового уроку з пані Ніною!

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю зі "шведським татом" про освіту у Швецїї та українську мову вдома: фотографувати дітей не можна, а раз на тиждень проводять уроки виживання.

Ще на OBOZ.UA розмова з українкою про школи в Канаді, де нема поборів і домашніх завдань: діти працюють з 12 років, а зарплата вчителя в 7 разів вища, ніж в Україні.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!