"Якщо в родині не привчили змивати після себе в туалеті – винувата школа?" Ігор Лікарчук показав інший бік проблеми з українською мовою серед дітей

Колишній очільник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук вказав на проблему українського суспільства. Зокрема, на тлі нещодавнього скандалу навколо української мови у Києві, значна кількість користувачів мережі стала звинувачувати школу в тому, що учні говорять російською.

У дописі у Facebook Лікарчук підкреслює: якщо дитину вдома не привчили до правил гігієни або поведінки, то батьки звинувачують у цьому школу. Натомість проблема полягає зовсім не у закладі освіти, запевняє освітній експерт і називає головні чинники, які впливають на те, якою мовою спілкуються підлітки.

"Як швидко суспільство зробило звичний рух: показало пальцем на школу. Знову вчитель винуватий. Знову директор недогледів. Знову школа "не впоралася". Знаєте, панове, це вже навіть не аналітика, це – інстинкт. Якщо в родині не привчили змивати після себе в туалеті – винувата школа. Якщо діти не знають елементарних правил поведінки – школа. Якщо не вміють спілкуватися – школа. Якщо спілкуються російською – школа", – написав Лікарчук.

Він зазначає, що дитина приходить до школи як "готовий продукт сімʼї, вулиці, двору, смартфона й домашньої культури. Тож, якщо велика кількість підлітків спілкується російською – це тому, що школа не змогла переламати те, що сформували батьки та середовище. Адже серед усього, що оточує підлітків, школа – маленький острівець, який не здатний переламати вплив сім’ї, соцмереж, YouTube, ТікТоку й усього середовища довкола.

"Школа не витягує, бо сама не має такого авторитету й сили. Й у цьому контексті слова Андрія Кокотюхи – не грубість. Це про безсилля вчительства. Думка, що вчитель має перекрити TikTok, сім’ю, дворові компанії, YouTube, лінгвістичний мікроклімат вулиці мікрорайону і при цьому вчасно заповнити журнали, танцювати перед дитиною, мамами, перевіряльниками – це не очікування. Це знущання", – додає освітній експерт.

Саме тому нині людей має турбувати не те, що зробила чи не зробила школа для того, щоб усі діти розмовляли українською, а що відбувається з мовною культурою сімʼї та суспільства у країні, яка воює. За його словами, провина школи також у цьому є, проте вона не така, у якій її звинувачують, адже заклад освіти не винен, що учень говорить російською.

Вказуючи на те, у чому винна школа, Лікарчук зазначає, що заклади освіти роками боялися чіткої позиції та ховалися за нейтральністю, щоб не конфліктувати з батьками. Так, наприклад, школа дозволила, щоб українська мова стала мовою уроків, але не мовою життя школи. Проте навіть встановивши правила мовного режиму, заклад освіти не може покарати порушників, бо в арсеналі вчителя, крім виховної бесіди, нічого немає.

Освітянин також зауважує, що педагоги перетворилися на "надавачів освітніх послуг", де вчитель – "надавач", а учень – "отримувач", проте не освіти, а саме послуг, тож шкільні викладачі змушені виконувати забаганки "клієнта", зокрема й у мовному питанні.

Відповідальність за мову лежить не лише на батьках та школі. Так, наприклад, у державі немає кадрової політики мовного відродження, освітніх курсів для зміцнення мовної культури вчителя або ж освітньої стратегії держави на розбудову української національної школи. Лікарчук підкреслює, що дітей готують до "життя у мінливому світі", проте не орієнтують на підготовку до життя в суверенній, самодостатній державі, яку необхідно захищати й відстоювати, зокрема й українською мовою.

Крім того, частина освітніх інфлюенсерів почали казати про те, що зі шкільної програми потрібно вилучили класичну українську літературу, адже вона про село, бідність і злидні. Проте інтеграція в один предмет історії України та світової – це те саме. Освітянин каже, що замість зміцнення предметів, які формують ідентичність українців, експерти зайнялися "новомодними дисциплінами" й "компетентнісними забавами".

Проблеми й є з Національним мультипредметним тестом, який перевіряє знання правил й оцінює не українськість, а пунктуацію. На думку Лікарчука, мова – це не граматика і кількість вправ у шкільному підручнику, а екосистема.

"І тепер ми дивуємося та обурюємося, що діти в Києві спілкуються російською. Серйозно? Мова – це не граматика і не кількість вправ у шкільному підручнику. Мова – це екосистема. І держава цю екосистему не будувала. Школа її не захищала. Сім’я її не передавала. Середовище її не підтримувало. Тому не потрібно робити школу цапом-відбувайлом у мовному питанні. Це – не провина школи. Але це й не невинність школи. Це провина цілого покоління державних політиків і керманичів освіти, які любили красиві гасла, але боялися чітких рішень", – зазначає освітній експерт.

Він підкреслює, що у мовному питанні потрібно починати не зі школи, а з державної політики та сімейної культури, адже заклад освіти не створить мовну норму з нуля.

Раніше OBOZ.UA розповідав, що в Україні запропонували ввести платне навчання для дітей, які не знають української мови.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!