"Географія опинилась на межі зникнення". Український вчитель – про невтішний сигнал з НМТ-2025, "педагогів-клоунів" і проблему державних шкіл

Нещодавно у соцмережах викликав хвилю обговорення допис вчителя Андрія Уткіна про державний заклад освіти, де адміністрація заборонила йому збиратися з дітьми після уроків, щоб пограти в настільні ігри, поспівати пісень і поїсти смаколиків. За словами педагога, це й стало однією з причин звільнення. Сьогодні він викладає географію у приватній школі Києва, проводить уроки для дітей "Школи Супергероїв" на базі "Охматдиту" і навіть робить прямі включення з Антарктиди!

Відео дня

OBOZ.UA поспілкувався з Андрієм Уткіним про "аніматорство" серед учителів, різницю між державними і приватними закладами освіти і важливість TikTok у сучасних методах викладання. Чому випускники дедалі рідше обирають географію на НМТ, що варто змінити у школах, щоб молодь йшла вчителювати, та що не так із програмою НУШ? Про це та багато іншого – у першій частині нашого інтерв'ю.

– Пане Андрію, ваш допис про причини звільнення з державної школи, як зараз модно казати, підірвав мережу. Однією з причин ви називали заборону збиратися з учнями на позакласні заходи. Які ще проблеми ви б назвали у державних школах, через які не залишилися там працювати?

– Рішення залишити державну школу не було емоційним або миттєвим – воно визрівало поступово. Я стикнувся з цілою низкою обмежень, які ускладнювали розвиток і дітей, і мене як педагога. Йдеться не лише про адміністративні правила, а про загальну відсутність гнучкості: коли складно змінити формат уроку, втілити сучасні підходи чи запропонувати нестандартні рішення без зайвих погоджень.

Додайте до цього ще й питання оплати праці. Вона залишається об'єктивно низькою, особливо якщо ти хочеш бути не просто вчителем за графіком, а фахівцем, який розвивається, вкладає у дітей позаурочний час, бере участь у заходах і працює з натхненням. А коли ти ще й батько, фінансові навантаження тільки зростають.

Я знаю чудових учителів у державних школах, які кожного дня творять дива в складних умовах. Але для себе я обрав простір, де можу розкривати свій потенціал і при цьому забезпечити гідне життя родині.

– Чому ви взагалі вирішили стати вчителем? Що на це вплинуло? На вашу думку, якими якостями має володіти сучасний педагог?

– На моє рішення вплинуло троє незалежних одне від одного людей. Перший – мій дідусь, який ніколи не був учителем, але вмів настільки цікаво розповідати про країни й народи, що я з дитинства бачив у цьому не просто знання, а справжнє мистецтво передавання досвіду. Другий – мій шкільний учитель географії Ігор Каньшин. Саме він показав мені, як вчитель може захопити, зацікавити, спрямувати і зробити урок живим.

Уже в 9-10 класі я чітко знав, що хочу викладати географію й історію. Після першого досвіду проведення уроку на дні самоврядування сумніви зникли остаточно. На жаль, у Києві не було спеціальності "географія та історія", тож я вступив на "географію і біологію" – хоча біологію в школі зовсім не любив. І тут доля звела мене з викладачем ботаніки та ґрунтознавства Іваном Борисовичем Чорним. Хоч він і належав до "старої гвардії", саме Чорний довів, що вік не має значення, коли йдеться про справжню педагогіку. Повага, емпатія, пристрасть до справи – без цього педагогіка не працює.

– Дуже вразив урок у початкових класах, де ви робили включення з Антарктиди! Ви розповідали, що школярі самі про це попросили. Часто таке відбувається? Дітям сподобалось?

– Насправді ідея телемосту зі станцією "Академік Вернадський" була суто моєю, але народилася не за один день. Ми вивчали у школі Антарктиду, діти активно цікавилися: "А як там виглядають станції?", "А що їдять полярники?", "Чи можна там полювати?". Я намагався зробити уроки цікавішими – додавав віртуальні тури, демонстрував вебкамери зі станцій, моделював кліматичні умови через платні додатки. Але згодом відчув: хочеться чогось більшого, живого, несподіваного.

Якось у нашій школі відбулася зустріч з українським полярником Олександром Полуднем. Ми з колегами організували участь моїх сьомих класів у цій події, і після знайомства з паном Олександром домовились: колись зробимо включення прямо з Антарктиди. Вже через тиждень я вів урок у "Школі Супергероїв", під час якого ми продемонстрували усі можливості сучасного уроку. Це був беззаперечний успіх. Але вже тоді я хотів вищого рівня. Ідея прямої трансляції мене захопила, але я тримав її в секреті, щоб створити "ефект вау". Я майже нічого не розкривав не тільки дітям, але й адміністрації, хоча мав надати розгорнуту й повну інформацію про перебіг уроку. Знали буквально кілька людей.

Це була тривала і надзвичайно серйозна технічна, організаційна й емоційна робота: необхідно було синхронізувати роботу трьох різних закладів. І це в умовах частих тривог. Ніщо не могло змусити мене відмовитись від цієї грандіозної ідеї. Навіть перелом двох хребців мого куприку лише на тиждень посунув дату проведення.

Ми зуміли інтегрувати географію з інформаційними технологіями і провели спільний онлайн-урок разом із освітньою територією MIDGARD, де я працюю, де колега ІТ-вець демонстрував неймовірно цікаву побудову графіка ходу температур, зафіксованих в Антарктиді за останні 10 років.

Я урок вів у стінах державної установи "Школа Супергероїв", що розташована серед непохитного "Охматдиту", звідки ми транслювали його до осередків школи в медичних закладах по всій Україні. Ну і родзинкою було пряме включення зі станції "Академік Вернадський", де вже пан Олександр зірвав джекпот, показавши крижану темряву антарктичного світанку, в умовах теплого українського дня.

Коли все вдалося, я попросив пана Олександра допомогти провести ще одне заняття – цього разу для учнів 3 класу. І я вкотре переконався: найкращі ідеї народжуються на уроці, якщо дати дітям свободу вибору та інтерактив.

Ці два уроки з Антарктиди були не про екзотику. Вони були про віру в те, що під час війни з класу в Києві чи навіть лікарень у регіонах можна дотягнутися до краю світу – якщо у вчителя горять очі.

– Наскільки відрізняється освіта і підхід до дітей у державній і приватній школі? Що, на вашу думку, потрібно змінити у державних закладах, щоб учням було цікаво вчитися?

– Різниця не лише в ресурсах, а в підході. У приватній школі учень – це партнер, до якого дослухаються. У державній – часто лише виконавець, оскільки повноцінним партнером учня роблять швидше унікуми, ніж система. У приватній більше гнучкості, сучасних методик, атмосфери довіри й свободи для вчителя. Там не бояться експериментів, а ініціатива – це плюс, а не проблема.

Але я не ділю школи на "погані й хороші". Є державні заклади, які працюють краще за деякі приватні. Питання в підході керівництва, команди й цінностей. Якщо вчителю дають свободу, якщо учня сприймають як особистість, якщо є віра в живий урок – діти вчитимуться із задоволенням. У державних школах треба змінювати не лише підручники, а саму логіку взаємодії: менше страху, більше довіри.

– Багато розмов навколо освітніх втрат школярів. Так, наприклад, освітня омбудсменка пропонує залишати дітей на другий рік. Водночас батьки та деякі вчителі не погоджуються. Яка ваша думка з цього приводу?

– Освітні втрати – це реальність, її не можна ігнорувати. Але залишення на другий рік – це крайній захід, який повинен застосовуватись не масово, а індивідуально й дуже обґрунтовано. Бо інакше ми ризикуємо ще більше демотивувати тих, хто й без того втратив зв’язок із навчанням.

Часто ми, як батьки, так й учителі, свідомо чи підсвідомо порівнюємо сьогоднішніх школярів із самими собою в дитинстві. Але це некоректне порівняння. Бо багато з них прожили абсолютно інше дитинство: ковід, повномасштабна війна, дистанційка, тривоги, втрачене відчуття стабільності. Деякі учні, особливо з молодших класів, досі не були в школі жодного дня наживо. І ми не маємо морального права оцінювати їх за тими ж критеріями, що й себе в умовному 2005-му.

Я за підтримку: індивідуальні освітні маршрути, додаткові консультації, роботу з мотивацією. Бо якщо ми не змінимо підхід, то ризикуємо остаточно втратити тих дітей, які вже зараз почуваються розгубленими й відстороненими від шкільного процесу. Сьогодні їм потрібен не тиск, а розуміння, віра і доступ до ресурсу.

– Вчителі державних шкіл часто скаржаться на надмірне навантаження і роботу, яка не передбачена посадовими обовʼязками. Це призводить до хронічної втоми та вигоряння. А як у вас із цим? Звідки берете натхнення проводити уроки?

– Навантаження справді величезне. І в приватних школах, і в державних. Різниця в тому, чи є в тебе відчуття сенсу й підтримки. У системі, де вчитель – просто знаряддя звітності, вигоряння неминуче. Там, де є довіра, автономія і можливість творити, навіть великий обсяг роботи сприймається інакше.

Я теж втомлююсь. Але мене рятує те, що я роблю свою справу свідомо і з натхненням: мотивують діти, вдячний фідбек яких я отримую після проведення таких заходів. Коли проводив інтегровані уроки з іншими дисциплінами у себе в школі, коли викладав в "Охматдиті", коли стрімив ігри з учнями або готував проєктний урок з Антарктидою – це був не обов’язок, а щире бажання. Це мій спосіб не згаснути, зберегти сенс і відчуття контакту з дітьми.

Безумовно, я й сам орієнтувався на таких педагогів, як Артур Пройдаков, Руслан Циганков, Віталій Дрібниця (автор YouTube каналу з історії Vox Veritatis) – маяків, які освітлюють творчий шлях як молодим, так і досвідченим учителям. І я впевнений: і для них, і для мене головне джерело енергії – це діти. Бо саме вони дають той імпульс, заради якого ми лишаємося в професії.

– За останніми даними, лише 21 особа з 30 тисяч вступників не подолала пороговий бал з географії на НМТ у 2025 році. Це досить гарні результати. Проте торік жоден учень не отримав 200 балів з цього предмету. Чого, на вашу думку, не вистачає школярам у підготовці до вступного іспиту?

– Я часто наголошую в соцмережах на важливості географії – і під цими дописами регулярно отримую підтвердження: на думку багатьох педагогів, батьків і навіть учнів, географія залишається дуже недооціненою. Тому, попри те що лише 21 вступник не подолав пороговий бал, а це об’єктивно гарний показник, ситуація насправді складніша.

Чому? Бо географію обрали надзвичайно мало вступників. І більшість із них – це мотивовані діти, які знали, навіщо їм цей предмет, і цілеспрямовано готувалися: самостійно або з репетиторами. Але таких одиниці. А решта просто не розглядають географію як щось серйозне.

І це проблема не учнів, а української системи освіти загалом. Географія часто сприймається як щось фонове, "для галочки". Зараз предмет на межі зникнення. Її зводять до назв столиць і контурних карт, замість того щоб навчати просторової логіки, критичного мислення, розуміння глобальних процесів. Тому високий відсоток тих, хто склав НМТ, – це не про успішність предмету, а радше сигнал: географію майже ніхто не обирає. І поки ми не змінюємо ставлення до неї – ні програми, ні результати не будуть по-справжньому репрезентативними.

– Цього року значна кількість вчителів і репетиторів складали НМТ, щоб оцінити шлях, який проходять вступники. Так, наприклад, вчитель фізики Руслан Циганков сказав, що це дуже складно, особливо коли потрібно йти на іспит після тривожної ночі. Що б ви змінили у тестуванні? Ваші школярі обирали географію на НМТ?

– Це питання логічно продовжує попереднє. Бо те, що цьогоріч жоден із моїх випускників не обрав географію на НМТ, – ще один додатковий сигнал. І це не про ставлення до мене як до вчителя. Діти люблять географію, їм цікаво на уроках, вони ставлять запитання, беруть участь у проєктах, обговорюють глобальні виклики. Але під час вибору НМТ керуються не інтересами, а тим, що "потрібно для вступу".

А географію, на жаль, вимагають надзвичайно рідко – більшість популярних спеціальностей не потребують її як конкурсного предмету. Тож навіть ті, хто реально цікавиться географією, змушені обирати інші дисципліни, щоб мати більше шансів на вступ. Це проблема не дитини, а системи: географія знову і знову опиняється на узбіччі.

Що ж до самого тесту – я з повагою ставлюся до колег, які проходили НМТ, як-от пан Руслан Циганков. Сам ще не складав, але не виключаю цього в майбутньому. І абсолютно погоджуюсь: у нинішніх умовах пройти іспит – це виклик. Після тривожних ночей, без світла, в укриттях – зосередитися й показати максимум знань надзвичайно важко. Іспит має залишатися серйозним, але при цьому бути справедливим, адаптованим до реалій і спрямованим на перевірку розуміння, а не стресостійкості.

– Серед освітян, школярів та їхніх батьків немало нарікань на програму НУШ. А яка ваша думка щодо цієї програми? Що б ви в ній змінили?

– Дискусійне питання, я б сказав – провокативне. Втім я, як і більшість, працюю за програмою НУШ і загалом підтримую її філософію. Це справді крок уперед: діяльнісний підхід, міжпредметність, розвиток критичного мислення. Але як учитель-практик бачу й системні проблеми. Програма іноді перевантажена, теми подані фрагментарно, а навчальні матеріали не завжди відповідають задекларованим підходам.

Одна з головних проблем, на мій погляд, – брак синхронізації між предметами. Коли різні вчителі говорять про подібні речі у різний час, із різною термінологією, без узгодження – учень не бачить цілісної картини. У нього знання розпадаються на окремі фрагменти, замість того щоб вибудовуватися в логічну систему.

Вирішити це можна лише через співпрацю: як на рівні вчителів у школі, так і на рівні предметних команд, які створюють навчальні програми. Я не претендую на абсолютну істину, але переконаний: поки кожен предмет існує у власному інформаційному "вакуумі", дитина буде губитися між ними. А міжпредметність залишатиметься гаслом, а не реальністю.

– Останнім часом з'являється чимало закидів у бік творчих вчителів, що вони схожі на аніматорів, адже розважають дітей, знімають тіктоки і намагаються якомога більше всього показати в соцмережах. Ви також популярний педагог у мережі. Чи впливає така діяльність на якість освіти учнів?

– Я теж, як і багато хто з колег, дискутую про це в соцмережах. І навіть проводив опитування серед учителів, батьків і школярів. Більшість вважає, що присутність педагога в соцмережах – не проблема. Все залежить від того, яку мету переслідує людина і що транслює назовні. Очевидним фактом є те, що дітям подобається, коли у них із вчителем є спільні інтереси, що вчитель не тільки голова, яка говорить, а жива особистість. Що ти не просто учитель, наставник, який може пожартувати, прийняти, зрозуміти.

У сучасному світі педагог, який заходить до класу з морально застарілим підручником і починає з фрази "відкрийте параграф №…", – вступає в змагання, яке вже програв ще до початку. Діти живуть у динамічному візуальному середовищі. І якщо ми хочемо достукатись, маємо використовувати знайомі їм формати: стріми, тіктоки, інтерактиви. Але форма ніколи не має йти поперед змісту. Якщо немає глибини, підготовки, володіння матеріалом – жодна картинка не допоможе.

Соцмережа – це інструмент. Якщо вчитель веде її для себе, для близьких – це нормально. Якщо ж працює публічно як освітній блогер, то це вже інша відповідальність: треба чітко усвідомлювати, що ти говориш і як це впливає на аудиторію.

А щодо "анімаційності" – я підозрюю, що геніальні педагоги 30, 50 і навіть 100 років тому також були частково аніматорами. Просто такого поняття ще не існувало. На жаль, сьогодні слово "аніматор" часто знецінюють, прирівнюючи до блазня. Але я вважаю, що вчитель, який має в собі театральність, емоцію, живу енергію, – це не клоун, а харизматичний фахівець. Дітям байдуже, чи ти "молодий спеціаліст", чи "провідний методист Всесвіту". Але вони точно запам’ятають, як ти їх підтримав, здивував чи розсмішив. Суть не в тому, що саме ти даєш. А в тому – як. І якщо вчитель вміє донести зміст красиво й натхненно – це не просто добре. Це і є справжній педагог.

– Вас часто критикують батьки учнів або колеги? Не всі педагоги погоджуються з намаганнями колег-учителів зробити уроки цікавими завдяки різним активностям.

– Так, звісно. Якщо ти щось змінюєш, відходиш від шаблону, робиш трохи інакше – обов’язково знайдеться хтось, кому це не до душі. Це нормально. Усі ми живемо в різних професійних і ціннісних координатах.

Але критика – не завжди негатив. Для мене це сигнал: я на правильному шляху, якщо це викликає реакцію. Більшість батьків, з якими я працюю, навпаки – підтримують цікаві, живі, іноді нестандартні уроки. Бо бачать очі своїх дітей після занять, чують, як вони переказують матеріал. І це найкраща оцінка моєї роботи.

Серед колишніх колег траплявся й досі трапляється скепсис – ми й далі підтримуємо зв’язок, і я ціную ці стосунки. Дехто вважає, що стріми з учнями, ігри, меми, посилання на комікси чи інфлюенсерів – це несерйозно. Але це просто інший формат. Не гра заради гри, а гра як інструмент. Урок як вистава, як діалог, як спільна пригода – це не розвага, це спосіб залучення й мислення. І якщо дитина починає питати "а чому?" – для мене це вже перемога.

Читайте також інтервʼю з Ольгою Федотовою – вчителькою з Харкова, яка розповіла, які існують проблеми НУШ та що вона робить, коли її учні спілкуються російською мовою.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з педагогинею та засновницею української школи у Португалії, яка розповіла про проблеми дітей з України, булінг педагогів та чому біженці за кордоном вчать чужу мову.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!