Американська професорка та блогерка родом з України Ніна Карнаух із початком повномасштабного вторгнення звільняється з престижного університету у США та зовсім випадково стає менеджеркою колумбійского гурту з українським серцем – Los Iankovers. Своє рішення тоді вона пояснила тим, що, отримавши бажаний досвід, їй стало нецікаво у сфері наук, а креативність не вписувалась в академічний світ.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZ.UA Ніна Карнаух поділилась лайфхаками, як вступити до іноземного університету, розповіла про досвід складання іспиту TOEFL на знання англійської мови та порівняла системи освіти у вищих навчальних закладах України, Швейцарії і США. Також професорка висловила думку, чому наші студенти мотивованіші, ніж іноземці, й зізналася, що б їй найбільше хотілося запровадити в українських університетах.

– Ніно, які поради ви дали б студентам, щоб вступити до омріяного університету?

– Я б порадила знайти людей, які вже досягли мети, до якої ви прагнете. Наприклад, якщо ви плануєте вступити до українського чи закордонного університету, знайдіть українців, як там навчаються. Навіть якщо нікого не знаєте особисто. За моїм досвідом, майже в кожному виші світу є наші земляки, у яких можна запитати поради та дізнатися про їхній шлях до успіху.

Я б не радила обговорювати цю тему з учителями чи батьками, які відмовлятимуть і казатимуть, що це важко, дорого або неможливо. Мій досвід був саме таким. Люди, які не досягли мети, про яку мрієте ви, часто не вірять у реальність успіху, а тому не зможуть дати дієвих порад.

Коли я планувала вступати до університету Санкт-Ґаллена (HSG) у Швейцарії на програму з банківської справи та фінансів, я поспілкувалась зі студентами з різних швейцарських вишів. Вони переглянули моє резюме і документи й навіть трохи допомогли з оформленням. Пізніше, уже в США, я розшукала українку в університеті моєї мрії – її поради стали вирішальними. Такий підхід суттєво економить час. Коли не знаєш, за що хапатися, здається, що треба вчити абсолютно все. Проте в кожному університеті є свої пріоритети. Коли точно знаєш, на чому фокусуватися, з’являється значно більше мотивації, адже ти б’єш точно в ціль.

– За вашими спостереженнями, чим українські студенти відрізняються від іноземних? Можливо, помічали більшу дисципліну чи цілеспрямованість?

– В Україні я навчалася в КПІ (Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського. – Ред.). Це провідний технічний університет країни. Не знаю, якою була мотивація в інших, але в нашому оточенні студенти були досить цілеспрямовані та дисципліновані. Загалом я б не сказала, що українські студенти поступаються іноземним у дисципліні чи жазі до навчання.

Проте я, як і багато моїх знайомих, відчувала: від того, як ми навчатимемось, залежить, чи будуть у нас гроші в майбутньому та чи зможемо ми себе забезпечити. Більшість із нас походила з родин із невеликим достатком, а коли виростаєш у такому середовищі, природно хочеться кращого майбутнього. У студентів із таких країн, як Швейцарія чи США, немає потреби вчитися лише для можливості спокійно купувати одяг чи якісно харчуватися – у них це було з дитинства. Тому для українських студентів фактор виживання та базового добробуту стає додатковим і дуже потужним двигуном мотивації.

Проте найбільша різниця полягає у ставленні до студентів. Українські викладачі часто знецінюють, не поважають, прагнуть завалити – це справді неприємно.

Окремо варто виділити проблему застарілих дисциплін в українських університетах. Важко зберігати мотивацію, коли розумієш: те, що викладають на лекціях, ніколи не знадобиться в реальному житті. Університети США також мають схожу проблему: якщо студент обирає курс, який є обов'язковим, але він усвідомлює його марність для своєї майбутньої кар'єри, рівень залученості так само буде низьким.

– А що ви можете сказати про викладачів престижного Коледжу бізнесу Фішера в штаті Огайо, де ви працювали молодшою професоркою з фінансів? Як вони знаходили підхід до аудиторії? Як загалом мотивують студентів навчатися та не пропускати заняття?

– Тут є кілька аспектів. По-перше, у США студенти платять за навчання приблизно 50–100 тисяч доларів (від 2,2 млн грн до 4,4 млн грн) на рік. Це значна сума, яку вони оплачують або за допомогою батьків, або беручи кредит, тому бажання вчитися зазвичай вище.

Звісно, бувають моменти, коли багатьом студентам важливіша сама оцінка, а не матеріал. Я зіткнулася з цим на курсі, який викладала: він не був обов'язковим, але його обирали просто для галочки. Перелік дисциплін на вибір часто обмежений, і студентам потрібно просто "добрати" необхідні бали. Ті ж, хто обирав мій курс лише заради гарного рядка в резюме, також не мали достатньої мотивації до глибокого вивчення предмета.

Мені здається, найсильніша мотивація для усіх студентів – як в Україні, так і в США чи Швейцарії – це захоплений викладач. Людина, яка щиро любить свій предмет, розуміє практичну цінність знань і здатна запалити цікавість в інших. Проте, з мого досвіду, існують і такі студенти, яких неможливо зацікавити, яким би натхненним ти не був, адже в них просто зовсім інші інтереси.

Важливо зазначити, що у США після кожного семестру студенти оцінюють своїх викладачів. Вони заповнюють evaluations – спеціальні анкети, де за різними напрямами оцінюють ефективність курсу: наскільки професійним був викладач, як доступно він пояснював матеріал, чи були вимоги зрозумілими, а оцінювання – справедливим. Така система суттєво мотивує викладачів працювати якісно, адже результати цих опитувань аналізує керівництво університету, і якщо викладач поводився некоректно або викладав незадовільно, це може стати прямою причиною для його звільнення.

Я переконана, що в Україні вкрай важливо запровадити такі опитування. Саме через їхню відсутність виникає та безпардонність, з якою я зіткнулася в КПІ, де все вирішував суб'єктивний фактор. Водночас у США та Швейцарії тести перевіряються анонімно. Там немає місця підходу: "Цей студент мені подобається більше, а той – менше", відповідно, ніхто не занизить оцінку через особисту неприязнь.

Якось я не сподобалася одній викладачці. Попри те, що з інших предметів у мене були п'ятірки, а її дисципліну я знала й сумлінно вивчала, вона просто не дозволила мені захистити роботи та скласти іспит. Я опинилася на межі відрахування! Викладачка відверто мене принижувала і прямо казала: "Я хочу, щоб тебе вигнали! Ти мені не подобаєшся!". Це був абсолютний абсурд і психологічне насильство, через яке я потім усе літо не могла нормально спати. Подібну ситуацію просто неможливо уявити у США чи Швейцарії.

– Мабуть, чи не всі українські школярі дивилися відомий американський серіал "Район Беверлі–Гіллз, 90210". Починаючи з четвертого сезону, там показували студентське життя, якому можна було лише позаздрити: свобода вибору, цікаві лекції та особлива атмосфера. А як це виглядає насправді?

– У Швейцарії та США я навчалася вже на рівні аспірантури, тому мій спосіб життя суттєво відрізнявся від буднів бакалаврів, яким по 18–20 років. Мені тоді було 24–25 – не набагато більше, але різниця все ж відчувалася (усміхається). Звісно, мені було цікаво спостерігати за цим збоку, проте щоденні вечірки чи посиденьки в барах після занять мене не приваблювали ще під час навчання в Україні.

Щодо цікавих пар – я повністю згодна, адже мала чимало захопливих дисциплін. Коли я приїхала до Швейцарії, у мене було шість обов'язкових предметів. Проте паралельно мене цікавило стільки всього іншого, що сумарно я відвідувала, здається, близько 15 курсів. Мені неймовірно подобалося слухати лекції на різні теми – навіть на ті, що зовсім не стосувалися фінансів чи економіки.

Я продовжувала відвідувати різноманітні лекції та семінари і в США. Навіть зараз, живучи поруч зі Стенфордським університетом, я вже записалася на два курси й продовжую навчатися. Мені завжди цікаво дізнаватися, який внесок у цей світ роблять видатні розуми. Особливо мені подобається момент повного занурення: коли ти сидиш і фокусуєшся на кожному слові викладача, маєш змогу поставити йому запитання. Ця інтелектуальна атмосфера – те, від чого я по-справжньому залежна і що приносить мені величезну користь

– Чи існує корупція в університетах США та Швейцарії? Чи беруть там хабарі? І чи реально вступити до таких закладів, покладаючись лише на власні знання?

– Так, вступити на основі знань – абсолютно реально, і я це довела на власному досвіді. Ба більше, я отримала стипендію від швейцарського уряду, яка повністю фінансувала моє навчання, а згодом – ще один грант на додаткове навчання у США. Тобто я вступила завдяки своїм академічним показникам і результатам, ще й отримала повне фінансування.

За весь час я жодного разу не бачила і не чула, щоб хтось давав хабарі. Лише іноді в медіа з'являються повідомлення про поодинокі інциденти в університетах США. Але це винятки, які викликають гучні скандали. Це зовсім не є тенденцією, як, на жаль, часто буває в Україні.

– У новинах я також бачу, як у США люди 80–90 років отримують дипломи. Чи справді за кордоном вік не є перешкодою для навчання?

– Додаткові курси у Стенфордському університеті, які я зараз відвідую, відкриті для всіх. До речі, це надзвичайна можливість: топові університети відкрили програми зі своїми найкращими викладачами, і на обох курсах я у свої 37 років є однією з наймолодших студенток.

Третина слухачів – це люди віком за 50, які просто хочуть повчитися у Стенфорді. Графік дуже зручний: можна обрати один курс раз на тиждень увечері, тож чому б не скористатися нагодою? Для цього не потрібно знову вчитися чотири роки. Відчуваю: якщо матиму таку можливість, то до кінця життя відвідуватиму різні курси. Я за цим справді сумую (усміхається).

– А скільки часу ви працювали в одному з найбільших державних університетів США? Чому зрештою проміняли мрію свого життя, до якої так важко йшли, на музику?

– Я пропрацювала в університеті чотири з половиною роки. Моєю головною мотивацією було досконало розібратися у світі економіки та фінансів: зрозуміти, що драйвує ціни на ринках та як насправді впливає Центральний банк. Мені хотілося відчути смак цієї "інтелектуальної тусовки" – спілкуватися з нобелівськими лауреатами, подорожувати країнами, презентуючи свої дослідження, та опублікувати власну статтю в топжурналі.

Я прожила цей досвід, отримала від нього все, що очікувала, і в якийсь момент відчула, що мені стало менш цікаво. А в житті є стільки інших захопливих речей! Наприклад – зробити колумбійський гурт популярним в Україні (усміхається). Мені подобається створювати те, чого ніхто раніше не робив. У мене є внутрішня потреба, яку необхідно реалізувати, інакше залишиться пустка. До того ж у мені завжди жила креативна частина, яка просто не вписувалася в академічні межі.

Насправді в мене не було чіткої цілі: "Хочу займатися музикою". Коли я пішла з університету, то просто прагнула подорожувати, насолоджуватися світом, краще зрозуміти себе і нарешті пожити без дедлайнів. Понад десять років я кудись поспішала, тож тепер хотілося просто розслабитися.

Усе сталося випадково: я познайомилася з колумбійським гуртом Los Iankovers і вирішила записати інтерв'ю з його лідером – колумбійцем українського походження Янко – для свого YouTube-каналу "Ніна-Україна". Мені здалося надзвичайно цікавим, що вони співають українські народні пісні. Наприкінці нашої розмови Янко запросив мене до Боготи. Оскільки на Різдво я не мала особливих планів, то подумала: "А чому б і ні?". Купила квитки та полетіла до Колумбії. Там я побачила, що вони – справжні професіонали, які закінчили консерваторію, і мені просто захотілося їм допомогти.

На той момент у Los Iankovers було лише близько двох тисяч підписників у Facebook, а відео вони знімали на старенький Android. Оскільки я мала з собою камеру, ми записали ролик для мого YouTube-каналу. Це була така собі взаємовигода. Уже у 2022 році Янко запропонував мені стати їхньою менеджеркою. Моєю першою реакцією був щирий подив: професорка фінансів у минулому – який з мене менеджер музичного гурту? Спочатку я не дуже була на це налаштована, тому вирішила декілька місяців спробувати співпрацювати, а далі буде видно. У результаті, як бачите, ми й досі працюємо разом (усміхається).

– В університеті ви просто взяли й написали заяву на звільнення? Наприклад, у Португалії про таке рішення потрібно повідомляти хоча б за два місяці наперед.

– Я повідомила керівництво про те, що йду, заздалегідь – за вісім місяців. У професорському середовищі вакансій небагато, тому університету потрібно щонайменше пів року, щоб знайти заміну. Водночас я розумію: якщо колись захочу повернутися в науку, то зможу влаштуватися на роботу в інший університет.

Цікаво, що моя стаття в провідному науковому журналі вийшла в останній момент – уже після того, як я вирішила звільнитися. Попри заяву, я продовжувала працювати над публікацією до самого кінця. Для академічної спільноти це мало дивний вигляд, але я просто хотіла спробувати інше життя та зайнятися чимось новим. Це зовсім не означає, що я вважаю свій попередній досвід помилкою чи шкодую про нього.

Для мене важливо бути корисною для великої кількості людей. В університеті я викладала приблизно 150 студентам на рік, а мої наукові статті читали ще кілька сотень людей. Виходить, що умовно я впливала на тисячу осіб за рік – і мені цього було замало. Я відчувала, що в межах наукової сфери не вийду за ці рамки, тому почала частково реалізовувати свій потенціал через YouTube-канал.

– Як виникла ідея створити канал для просування українського контенту, де ви тестували американців на знання української культури?

– Мені було важливо розвинути канал для української аудиторії на понад 100 тисяч підписників, адже я почала помічати, що без постійної практики забуваю рідну мову. Тематика реакцій американців на українські пісні з'явилася випадково, але згодом я зрозуміла головне – мені важливо дарувати людям приємні емоції.

Глядачі, які дивилися ці відео, відчували гордість за свою країну та усвідомлювали цінність української культури. Особливо цього не вистачало українцям за кордоном. До повномасштабного вторгнення патріотичного контенту, націленого саме на таке піднесення, було вкрай мало. Проте з 2022 року, коли багато блогерів почали створювати схожі відео, я відчула, що вичерпала цей напрям для себе. Мені захотілося рухатися далі, тому я перейшла до нового формату – роботи з колумбійським гуртом.

– Власне, ви завжди були україномовною?

– Ні. У мене російськомовні батьки, тому з дитинства я спілкувалася російською. У школі поступово вивчила українську, але користувалася нею лише на уроках. Усе змінилося в 14 років, коли я вступила до Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Це особливий заклад у Києві, де нам забороняли в межах ліцею розмовляти російською. На той час – це був 2003 рік – така позиція виглядала дуже незвично, але наша директорка була принципово проукраїнською. Якщо викладачі чули, що хтось із учнів спілкується російською на перерві, то одразу підходили з проханням перейти на українську. Були навіть випадки, коли телефонували батькам і повідомляли, що їхні діти використовують російську.

Тоді ми не до кінця розуміли важливість української мови – для нас це було якимось формальним правилом. Хоча нам і пояснювали, мовляв, ми – майбутнє української еліти та нації, глибокого усвідомлення бракувало. Проте це безумовно допомогло: я почала спілкуватися українською на побутові теми з однолітками, а з деким із них – і поза межами ліцею. Я дуже вдячна цьому навчальному закладу за те, що він навчив мене говорити українською, проте повного переходу на неї тоді не відбулося. З тими, хто розмовляв українською, я спілкувалася українською, а з російськомовними – відповідно, російською. Остаточно я перейшла на рідну мову лише кілька років тому.

Зараз маю чітке правило: я можу трохи розмовляти російською з тими, хто зовсім не розуміє української, але тільки не з громадянами РФ. Тобто якщо людина не має жодного стосунку до вторгнення в Україну, я можу собі це дозволити. Проте все одно намагаюся цього не робити, адже мені вже просто неприємно говорити російською.

– Як вдалося вивчити англійську до рівня, що дозволив викладати міжнародні фінанси та економіку в одному з найбільших державних університетів США?

– Це було важко. Якщо порівнювати, то навіть сам вступ до університету не був таким складним – треба було лише зібрати необхідні документи. А от іспит TOEFL на знання англійської для вступу до університету в Швейцарії я склала тільки з четвертої спроби. Причому ця спроба відбулася вже після того, як термін подачі документів до університету закінчився. Я подавалася з недостатньою кількістю балів з англійської, але для мене зробили виняток, оскільки всі інші документи були в ідеальному стані. Ба більше – я отримала стипендію, тому мені дали ще пів року, попередивши: якщо не складу іспит, усе скасують.

Тому щонайменше три години на день я приділяла англійській мові. У той час я ще працювала в банку в Україні й паралельно навчалася в університеті, а в навушниках постійно слухала різноманітні подкасти. Крім того, я знайшла через Skype двох американців і кілька разів на тиждень розмовляла з ними, адже мала дуже слабкий рівень розмовної англійської. Загалом було непросто, бо я не маю особливої схильності до мов, але для навчання рівня врешті вистачило.

Пізніше, після понад п'яти років навчання, численних курсів та постійного спілкування зі студентами й викладачами у Швейцарії та США, мій рівень став значно вищим. Це було особливо відчутно, коли я подавала документи на посаду викладача до 160 вищих навчальних закладів. Я пройшла 39 співбесід протягом чотирьох днів! На кожній з них сиділо по п'ять представників університету, які ставили складні запитання щодо моїх досліджень. Навіть протягом першого року викладання я все одно хвилювалася через свою англійську. Мені часто снилися кошмари, ніби студент ставить запитання, а я зовсім його не розумію (усміхається).

– Якщо не помиляюся, вас взяли на роботу одразу до трьох університетив, два з яких знаходяться у США і один у Норвегії.

– Так.

– Чому ви обрали саме університет у штаті Огайо?

– Один із тих університетів у США навіть не входив до топ-15 за якістю досліджень. Треба розуміти: є заклади, які можна оцінювати за розміром, а є ті, що оцінюються за якістю їхньої наукової діяльності. В Норвегії університет взагалі посідав приблизно 150-те місце у світі, до того ж знаходився в невеликому місті, де сонячне світло було лише чотири години на день.

Також важливим фактором була заробітна плата і вимоги щодо викладацького навантаження. У США мені потрібно було викладати лише один предмет на рік. Тобто всього чотири з половиною місяці я читала один і той самий курс у трьох групах, а решту вісім місяців – займалася дослідженнями, які фінансувалися. Я могла подорожувати та їздити на конференції. У США додатково виділяють 10 тисяч доларів на рік на купівлю будь-яких даних для наукової роботи, тоді як у Норвегії, здається, надавали лише дві тисячі.

– Вихователька в дитячому садочку розповідала нам, що її зарплати вистачає буквально на базові потреби. Яка ситуація у викладачів?

– Ситуація у викладачів фінансів у бізнес-школі інша. Навіть у межах одного американського університету професори цього напряму отримують зарплату вдвічі більшу, ніж викладачі інших дисциплін. У мене була така зарплата, на яку я могла дозволити собі не лише подорожувати та забезпечувати всі свої потреби, а й робити непогані заощадження на пенсію. Тобто фінансово я була цілком задоволена.

– Які основні відмінності між українською, американською і швейцарською системами освіти у вищих навчальних закладах ви б виділили?

– В Україні багато треба вчити напам'ять, зазубрювати, натомість у США та Швейцарії акцент робиться на аналітичному мисленні. Ще за кордоном поважають студентів та їхню думку, в Україні викладачі часто демонструють зверхність – можуть не заохочувати запитання або навіть сварити за них. Також фактично відсутній механізм зворотного зв’язку, коли викладач дорожить своєю репутацією перед аудиторією. В Україні навпаки – з певними викладачами студент змушений сидіти тихо, беззаперечно виконувати вказівки та поводитися ідеально, щоб уникнути проблем.

Ще одна важлива відмінність – анонімність. У США та Швейцарії під час перевірки тестів забезпечується повна приватність, і це дуже правильний підхід. Викладач не може поставити низьку оцінку просто тому, що йому так захотілося. В Україні ж досі часто спрацьовує людський фактор: оцінка може залежати від особистого ставлення викладача до конкретного студента.

Якщо ж порівнювати США та Швейцарію, то у Швейцарії дещо більше відчувається ієрархія. Це не означає відсутність поваги, але присутня більша формальність. Наприклад, викладачі там зазвичай дотримуються суворого дрескоду: піджак, біла сорочка, максимально офіційний вигляд. У США все інакше: професори можуть одягатися дуже просто, дозволяють собі навіть сісти на стіл під час лекції. Вони більш дружні та відкриті. Мені імпонує американська freedom of expression – можливість виходити за межі стереотипних рамок.

Також варто додати про зв’язок із компаніями під час навчання. У США та Швейцарії взаємодія між університетами й роботодавцями налагоджена значно краще. Наприклад, кілька разів на семестр проводяться ярмарки вакансій, куди приїжджають представники великих компаній. Студенти можуть підходити до них, залишати резюме або просто запитувати, що саме потрібно для працевлаштування. Коли я навчалася в Україні, університети таких заходів не проводили – навпаки, відчувався певний дисконект. Можливо, зараз ситуація змінилася, але мені здається, що українські студенти й досі змушені шукати роботу самостійно, без суттєвої підтримки з боку навчальних закладів.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з українкою про школи у США, систему Монтессорі та хитрість, яка допомогла їй "підкупити" американських вчителів: "Діти можуть кинути пирогом у директора".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки