Дитсадки по 70 тис. грн, немовля за кермом і ніхто не каже: "Я тебе заберу!" Інтерв'ю з українкою про освіту й виховання в Індії та Омані

Українка Анна Налакат за свої 36 років встигла пожити в Бахрейні та Омані і погостювати в Індії, проте виховує п'ятирічного сина патріотом України і мріє разом із сім'єю повернутися на Батьківщину. Її таємний приїзд додому, який став абсолютним сюрпризом для рідних, розчулив соцмережі, а зворушливе відео буквально за кілька днів зібрало майже 300 тисяч переглядів у Threads та Instagram.

В інтерв'ю OBOZ.UA Анна розповіла про дитячі садки та школи в Омані, розкрила несподівані факти про арабських батьків і пояснила, чому діти з Індії так часто потрапляють до Книги рекордів Гіннеса. Наскільки важко будувати сім'ю з мусульманином, якою неймовірною рисою вразили її індійські свекри та як за кордоном прищепити синові любов до України – в першій частині нашої розмови.

– Аню, ти маєш унікальний досвід: народилася в Україні, жила в Бахрейні та Омані, а заміж вийшла за індійця. Де, на твій погляд, ставлення до дітей є найкращим і які головні відмінності у підходах до виховання ти помітила?

– Я була дуже здивована, що араби та індійці дозволяють малечі сидіти на столах у закладах навіть у взутті. Думаю, це багато про що свідчить. Тут ніхто й оком не моргне, якщо дитина плаче чи валяється на підлозі, не скаже: "На тебе ж люди дивляться!". Не підійде якась чужа пані з погрозою: "Я тебе зараз заберу!". Діти почуваються вільно. Незнайомці спокійно можуть чіпати малюка за щічки або пригощати солодощами, навіть зовсім крихітку. Але все це робиться з добром – ніхто не роздає непроханих порад, як це часто буває у нас.

Щодо виховання дітей, то вдома, в Україні, люди якісь свідоміші. Тут малеча смакує картоплею фрі, щойно починає ходити, і засинає з телефоном у руках набагато раніше, ніж у нас. Цілком нормальною є така картина: арабська родина в авто, де немовля сидить на колінах у водія, або ж вікна відчинені, а з них виглядають діти. Про безпеку й автокрісла тут навіть не чули.

Індійський підхід до виховання дещо інший і чимось нагадує наш. Батьки суворіші й досі можуть практикувати фізичні покарання. При цьому у країні дуже якісна освіта. Через велику кількість населення виникає конкуренція, і кожен намагається знайти своє місце під сонцем. Вони дійсно фанатично навчаються, тому мають колосальний рівень знань.

– Ми з тобою виросли на радянських стереотипах на кшталт "не висовуйся", "хлопчики не плачуть", а "жінка – берегиня сімейного вогнища". Що можеш сказати про подібний гендерний поділ у країнах, де ти жила?

– Мій регіон проживання – мабуть, найочевидніший приклад гендерного розмежування ролей, адже зазвичай жінка тут залишається вдома з дітьми. Але за цим криється величезне "АЛЕ". Життя місцевої жінки далеке від міфів, які ми звикли чути. Це аж ніяк не пригнічена домогосподарка без права слова, яка не бачить білого світу.

Арабські жінки надзвичайно доглянуті – завжди при макіяжі, з дорогим шлейфом парфумів та ефектним виглядом. Вони не працюють не через заборони, а тому, що не мають бажання чи потреби, і це принциповий момент. Ба більше, більшість сімей мають хатніх робітниць, які беруть на себе побут: від кулінарії та прибирання до нагляду за малечею. Тож картина насправді геть не плачевна, а навпаки – цілком комфортна.

Коли ми з сином приходимо в ігрову кімнату, я майже завжди опиняюся в меншості. Річ у тім, що з дітьми тут граються або няні, або батьки. Татусі в Бахрейні та Омані дуже активно гуляють із малечею, і це сильно контрастує з Україною, де на майданчиках ми звикли бачити переважно мам.

Щодо кар'єри, то час іде й ситуація змінюється: дедалі більше жінок прагнуть працювати, а влада Бахрейну та Оману всіляко цьому сприяє. Існують певні посади, які можуть обіймати виключно громадяни країни, і заробітна плата у них вища. Крім того, кожна компанія зобов'язана мати визначений квотою відсоток місцевих працівників. У Бахрейні таку політику розпочали раніше, а Оман лише став на шлях активного залучення своїх громадян до роботи. Єдине, якщо говорити об'єктивно, їм ще потрібно трохи повчитися професійного етикету. Молода оманка може без жодного попередження просто піти з роботи раніше, бо їй так захотілося (сміється).

– Аню, як ти взагалі опинилася за кордоном? Наскільки знаю, вищу освіту ти отримала в Україні.

– Я закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю "англійська мова та зарубіжна література". Моєю другою мовою була нідерландська, тому на другому курсі поїхала на літо до мовної школи в Бельгії. Пам'ятаю, як повернулася додому й сказала: "Там, звісно, класно, але з України я не поїду ніколи" – так сильно мені хотілося назад! І тут – 2018 рік, і я в Бахрейні, поруч із чоловіком. Я опиралася всіма силами, бо взагалі не хотіла мати партнера-іноземця й кудись їхати, тим паче в Бахрейн – я навіть не знала про існування такої країни! Але доля вирішила інакше (сміється).

– Зараз ви із сім'єю живете в Омані, де твій син відвідує дитячий садок. Розкажи, будь ласка, більше про дошкільну освіту.

– Дошкільна та шкільна освіта в країнах Перської затоки – задоволення дуже дороге. Звісно, існують державні заклади, де для громадян навчання безкоштовне, а для іноземців – коштує недорого. Проте викладання там ведеться виключно арабською. Більшість експатів її не знає, адже мовою повсякденного та ділового спілкування є англійська.

За ясла ми платили в середньому плюс-мінус 17 тисяч гривень. Зараз оплата за садок становить 22 тисячі гривень – це середня ціна для тутешніх шкіл. Кажу "школа", тому що дитячий садок працює безпосередньо при ній, і після його закінчення дитина просто автоматично переходить до першого класу.

З кожним роком навчання ціна зростає: наступний клас завжди дорожчий, ніж попередній. Стартова вартість починається приблизно від 7 тис. гривень на місяць. Наприклад, індійські школи в Омані порівняно недорогі, якість освіти там класна, але оскільки наша дитина – "мікс", я хотіла, щоб навколо були діти різних національностей. Мені важливо, щоб син бачив: світ не такий вузький, як може здаватися, а якесь одне правило не є аксіомою на все життя.

Тут багато різних національностей. Найбільше експатів (це люди, які мають громадянство однієї країни і працюють за контрактом в іншій. – Ред.) – із Індії, Пакистану, Філіппін та Бангладешу, натомість українців офіційно зафіксовано лише 400. І це на весь Оман. Індійців тут настільки багато, що часом складається враження, ніби ми не в Омані, а в самій Індії.

– За яким графіком працюють садочки? Що тебе найбільше вразило? Українки в Англії, Південній Кореї, Ірландії, з якими ми спілкувались, шокували інформацією, що там у дитсадках немає денного сну, а діти, якщо втомились, лягають на матрацах прямо на підлозі.

– Одразу скажу, що заклади освіти в Омані кардинально відрізняються від українських. Тут малюків можна віддавати в ясла вже з трьох місяців. Така розкіш, як трирічний декрет, місцевим жінкам невідома: три місяці – і на роботу.

Ясла відкриваються о 06:30. Садочки зазвичай працюють з 07:30 до 13:00, рідше – до 15:00, а уроки у школах закінчуються десь до 14:00. Залишити дитину до 17:00 чи 18:00 можна, але за окрему плату. І то така послуга є лише в небагатьох закладах. Тож як тутешні мами працюють на повну ставку – я й гадки не маю. Хіба що з ними живуть няні.

У яслах сина не було фіксованого часу для денного сну: хто коли хотів, той тоді й спав. У кожної сім’ї свій ритм, і до цього тут ставляться з легкістю. Наш син навідріз відмовився засинати в групі, тому о 13:00 ми забирали його додому на тиху годину. У яслах, куди ходив Дамір, була облаштована кімната з ліжками, де діти могли поспати, але, наскільки я розумію, таке є не всюди. У садочках денного сну немає взагалі.

Майже кожен навчальний заклад має свої автобуси і підвозить дітей, навіть найменших. Це окрема послуга, і суми там, наскільки чула, чималі – у деяких випадках трансфер може коштувати дорожче за саме навчання. Проте точних цифр не скажу, бо сама заводжу й забираю сина. У цьому регіоні громадського транспорту практично немає – люди пересуваються або на власних авто, або на таксі.

– А яке харчування в дитсадку?

– Харчування – це окрема історія. На обід щодня подавали рис, змінювався хіба що вид м’яса. Також у меню регулярно з’являлися картопля фрі та нагетси, тому я приносила сину домашню їжу. Проте далеко не всі заклади забезпечують навіть такий обід, тож ланчбокси – дуже поширена практика. У дорожчих садочках "вестернізованого" типу меню значно краще, але й вартість навчання там стартує від 35 тисяч гривень і може сягати 70 тис. на місяць.

– Коли в Омані віддають дітей до школи? Хлопчики й дівчатка тут навчаються разом?

– З 5,2 року дитина вже може йти до першого класу. Якщо ми говоримо про міжнародні школи, то все залежить від того, за якою програмою вони працюють – британською чи американською. Дамір міг би вже в серпні йти в перший клас, але ми спеціально віддали його до молодшої групи садочка при цій школі, щоб він розпочав навчання трохи пізніше, а не в п'ять років. Канікули, звісно, у кожній школі свої – відповідно до програми. У нашій, наприклад, навчання триває до 2 липня, а новий навчальний рік починається вже 23 серпня.

Загалом в Омані 12 класів, які поділені на базову освіту (1–10 класи) та середню (11–12 класи).

Цікавий факт про державні школи: з 1 по 4 клас хлопчики і дівчатка навчаються разом, а з 5 класу їх розділяють. При цьому вчителями в 1–4 класах можуть бути лише жінки.

– Чи є взагалі якась різниця між державними і приватними закладами в Омані?

– Це два абсолютно різні підходи. Навіть в Омані не всі віддають дітей до державних шкіл. По-перше, батьки прагнуть, щоб малеча добре знала англійську мову, що цілком реальніше в приватних закладах. По-друге, сучасні та відкриті сім'ї хочуть, щоб хлопчики й дівчатка навчалися разом.

– Що одягають діти в школу? Чи є якась спеціальна форма?

– Так, шкільна форма йде із садочка, в яслах (nursery) її немає. Кожна школа має власну форму. Форма – це не просто одна футболка і штани чи спідниця. Є різні види одягу, скажімо так, ціла капсула для різних рівнів школи. Можна купити шорти, поло, лонгслів, футболку, жилет, бомбер – тобто не обов’язково ходити у двох речах щодня, можна їх змінювати.

Один день на тиждень кожен клас має свій спортивний день: діти приходять у спортивній формі, яка спеціально пошита саме для їхньої школи. До взуття також є вимоги: воно повинно бути або чорним, або білим, тобто щоб усі діти були на одному рівні. Для садочка взуття обов’язково має бути без шнурків – із техніки безпеки. Вартість я би не сказала що дешева: за два поло, бомбер, дві пари шортів і спортивну форму (це штани і поло) ми заплатили більше 4 тис. грн, і якість там не найкраща, чесно кажучи.

– Чи прийнято дарувати подарунки вчителям? Як відбувається комунікація з батьками?

– Як такого сталого правила не існує – ніхто гроші на ковдри чи сертифікати не здає. Але я завжди запитую у вихователів та менеджменту закладу, оскільки не знаю достеменно, які традиції існують у цьому регіоні. Вони ввічливо відповідають, що "все за нашим бажанням і потреби в цьому загалом немає". Проте я все одно намагаюся робити якісь маленькі знаки уваги.

Що стосується комунікації: у яслах нам надсилали дуже багато фото та відео. Окремо можна було поспілкуватися з власницею садочка – вона оперативно вирішувала будь-які питання. А вже в садочку ми маємо спеціальний застосунок, де учителі час від часу викладають звіти про те, що робили з дітками. Через цю ж платформу відбувається весь зв'язок із менеджментом та педагогами, а також публікуються загальні оголошення.

– Чи важко вступити до навчального закладу в Омані? Велика конкуренція?

– Я вже згадувала, що освіта тут дорога, тому за бюджетні місця в університетах є серйозна конкуренція. Але багато хто їде вчитися за кордон, бо в Омані, правду кажучи, не так уже й багато вишів. Наприклад, мій чоловік усе дитинство прожив в Абу-Дабі (ОАЕ), але здобувати вищу освіту поїхав до Індії, тому що там її якість вища.

– До речі, про Індію. Звернула увагу, що доволі часто діти-індійці потрапляють до Книги рекордів Гіннеса. Як вважаєш, що такого особливого може бути в навчанні та вихованні дітей у цій країні?

– Вище, мабуть, і є відповідь на це питання – через величезну кількість населення (станом на 2026 рік в Індії проживає близько 1,47 мільярда осіб. – Ред.), їм просто потрібно бути найкращими, щоб вибороти собі місце у виші та в житті загалом. Тому діти дійсно дуже освічені й різнобічно розвинені. У них є університети, до яких майже нереально вступити, і жодна корупція тут не допоможе – головне знання. Але якщо ти туди потрапив, то твоє життя вже забезпечене.

– Бачила у твоєму Instagram, що Дамірчик росте справжнім українцем: вільно володіє українською мовою, не дивиться російські мультики, знає про війну та чітко розуміє, хто на кого напав. Як тобі це вдалося? Як реагує чоловік і його рідні? І чи є взагалі в Індії звичка втручатися в особисте життя дітей, які вже створили власні сім'ї?

– Для мене було суперважливо, щоб Дамір розмовляв українською. Мої батьки не знають англійської, а без нормального спілкування неможливо підтримувати тісний зв'язок з рідними. А хіба є щось важливіше в житті?

Мені пощастило, бо я ніколи не була російськомовною і не розуміла феномену, коли україномовні ламали себе й переходили на російську, щоб бути в Києві "як усі". Мене, звісно, називали "гуцулкою" та "западенкою", хоча я народилася за півтори години їзди від столиці. У 2014 році мене навіть на роботу не взяли, бо відмовилася переходити на російську, бо "в них в офісі так спілкувалися". Тому я не мала тієї проблеми, з якою зараз стикаються чимало українців. Мені було легко повністю відмовитися від російського контенту після 2022 року. Відповідно, для нашого сина такої мови в інформаційному просторі просто не існувало.

Хоча була ситуація, коли моя мама увімкнула "Фіксиків" українською. Сину дуже сподобався мультик, і одного разу він улаштував справжню істерику, бо хотів дивитися саме його. Але після мого запитання, чи хоче він оплачувати ракети, які летять із Росії на його двоюрідну сестричку, син усе зрозумів. Більше питань не виникало. Проте дитині досить важко пояснити, чому інші діти досі дивляться контент російською – на жаль, у нашому оточенні в Україні такі залишилися. Дамір чотири місяці ходив до садочка в моєму рідному селі: сидів в укритті, реагував на хвилину мовчання, на власні очі бачив ракети й дрони. Тому він усе прекрасно розуміє і знає, хто такі к*цапи.

Дехто закидає мені радикальність, але у мене своя правда. Я не хочу, щоб у нашому житті було бодай якесь толерування росіян. Мій чоловік постійно говорить мені про "хороших русскіх", але якщо навіть серед українців не всі все розуміють, то іноземцю тим паче важко пояснити всю глибину цієї трагедії.

Мені дуже пощастило з родиною чоловіка, тому що вони неймовірно добрі й відкриті люди. Я жодного разу не чула, щоб вони спілкувалися з дітьми на підвищених тонах. Такої турботи, яку я отримую від них, дехто навіть від рідних не має. Вони – мусульмани. Я не приймала їхньої віри, але мене прийняли як рідну без жодних проблем. Так само як і моя родина прийняла мого чоловіка, тому в нас пазл склався.

Щодо втручання в родини, то у мусульман, як на мене, це питання більш збалансоване, хоча вони зазвичай і живуть разом у великих будинках. А от саме в індусів – тих, хто сповідує індуїзм, – там, звісно, мама на першому місці, і потрібно робити все, як скажуть батьки. Їхня роль надзвичайно велика в житті дітей. До прикладу, у мого чоловіка були стосунки протягом семи років, але батьки дівчини не дозволяли їм одружитися. А все тому, що він не лікар, а вона – лікарка, тож він їм просто не підходив.

– Коли в сім'ї поєднуються різні менталітети, підходи до виховання дітей часто стають перевіркою на міцність. Чи є щось таке, в чому ваші погляди розходяться найбільше?

– Щодо виховання сина бувають розбіжності, бо я читаю літературу, намагаюся чинити по-сучасному, а в чоловіка свій підхід. Але якось балансуємо і знаходимо спільні рішення. Коли Даміру не було ще й двох років, чоловік усе намагався нагодувати його морозивом, а син відмовлявся. Зараз йому п'ять, і тепер у нас історія з планшетом: я проти будь-яких ігор. Хоча він має виконувати домашні навчальні завдання від садочка, і, як на мене, таких ігор цілком достатньо. Чоловік же не бачить у цьому нічого поганого. Може повести сина на якісь атракціони, де треба вбивати монстрів, чи увімкнути йому "Трансформерів". Я пояснюю, що дитині таке ще зарано, а чоловік каже: "Я виріс на цьому – і нічого". Ну, отак вони й живуть (сміється).

Але згадала нашу головну розбіжність – це ставлення до медицини тут і в Україні. Для чоловіка слова лікаря – це закон. Я ж читаю доказових медиків і бачу, яка різниця в підходах тут і там. Сироп від кашлю та інгаляції, антибіотики при першому ж "пчиху"... Я такого для сина ніколи не роблю. Чоловік мені постійно каже: "Якщо ти така розумна, то чому не працюєш лікарем?" Проте щоразу стається "диво", і син одужує без усіх тих сиропів, бо в них і справді немає потреби.

– Ти більше за м’яке, дитиноцентричне виховання? Чи все ж за суворе, із чіткою субординацією?

– Я сприймаю сина насамперед як особистість і людину, а не за принципом "та то дитя, що він там розуміє". Я завжди його вислухаю. Він може мені сказати: "Мамо, чекай, я почав першим говорити", – і я замовкаю, якщо дійсно його перебила. Я вчу його, що добро та повага до світу й оточення – це найголовніше, і що всі ми люди, незалежно від віку, статі чи національності. Вчу робити так, як хочеться йому, а не комусь іншому, якщо це не суперечить нормам чи встановленим правилам.

Але не все так легко, як здається, тому що патерни з мого власного дитинства підсвідомо дають про себе знати. Період із двох до чотирьох років був дійсно тяжким: я могла нагримати на нього, час від часу вилітало "зараз дам по дупі", як мені казали в дитинстві, хоча загалом ми виховуємо сина без фізичних покарань. Хоч як би я намагалася бути за м’яке батьківство, бувають ситуації, коли воно не працює. І тоді на арену виходить "пан стільчик", на якому син має посидіти й обдумати, що саме його туди привело, – хоча психологи так робити й не рекомендують.

– Існує чимало міфів та стереотипів навколо шлюбів із чоловіками-мусульманами, зокрема про суворі обмеження для жінок. Наскільки твій власний досвід відрізняється від цих упереджень? Чи важко будувати сім'ю, коли ви виросли в абсолютно різних культурах?

– Насправді я бачу, що в багатьох національностях існують якісь спільні "базові налаштування", тому глобально ми мало чим відрізняємося. Найбільше наші смаки розходяться в їжі. Чоловік не може навіть дивитися на оселедець, слабосоленого лосося, суші чи ікру – для нього це все сире, а отже, неїстівне, тоді як я все це обожнюю. Я ж, зі свого боку, важко переношу аромати індійських спецій: що занадто, то нездраво. Не можу їсти гострого, тому, коли ми гостюємо в Індії, свекруха готує для мене окремо й навіть на кухню не пускає, щоб я не перепрацьовувала. Ще одним незвичним моментом є те, що на Сході їдять руками. Чоловік час від часу також так робить, і в моїй голові це досі вкладається важко. Але насправді це все дрібниці.

Мій чоловік – мусульманин, проте я жодного разу не відчула жодного утиску, про які інколи говорять у контексті таких шлюбів. Він ніколи не вживав і не вживає алкоголю, але мені нічого не забороняє. Навпаки, сам підштовхує, щоб я пішла десь увечері відпочити з подругами.

Із кумедного: у нього й досі очі стають величезними, коли я пропоную подарувати комусь гроші на свято. У їхній культурі вважається, що гроші дарують лише ну дуже бідним людям! А ще він спокійно може принести мені парну кількість квітів, перев'язаних чорною стрічкою – у них просто немає наших забобонів. Зараз я до цього вже звикла, але спочатку дуже сміялася!

Другу частину інтерв'ю з Анною Налакат читайте на OBOZ.UA наступного тижня.

Також на OBOZ.UA розмова з українкою про дошкільну освіту в Чехії: дитсадки працюють з 06:00, дітей виховують вільними, а за гарну поведінку дають цукерку.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!