Відео дня
Дитсадки працюють з 06:00, дітей виховують вільними, а за гарну поведінку дають цукерку. Інтерв'ю з українкою про дошкільну освіту в Чехії
Дар'я Коляда ніколи не мріяла про переїзд з України й навіть не уявляла життя за її межами. Проте доля склалася так, що вже майже чотири роки жінка разом із сином мешкає в невеликому чеському містечку Богумін на кордоні з Польщею. Шестирічний Євген спершу відвідував там дитячий садок, а нині навчається в першому класі.
В інтерв’ю OBOZ.UA Дар'я розповіла, як у Чехії ставляться до українських біженців, і відверто зізналася, що стало для неї найскладнішим у перші місяці перебування в чужій країні. Чому адаптація сина до садка тривала аж три роки і як це коментували місцеві психологи, що її вразило в системі дошкільної освіти та який гурток для дітей у Чехії найдорожчий. Про це та багато іншого – у першій частині нашої розмови.
– Дар'є, скільки часу ти живеш у Чехії? Як ти взагалі там опинилась?
– У Чехії ми з сином живемо з квітня 2022 року. Переїхали туди через повномасштабну війну. У перші дні після її початку ми з Києва виїхали до батьків у Дніпро. Логіка була проста – поруч будуть дорослі, я почуватимусь спокійніше, і в разі потреби ми зможемо швидко сісти в машину та їхати далі на захід країни.
Понад місяць ми прожили у батьків. Це приватний будинок, укриттів поблизу немає, над головою постійно щось літало. Було дуже страшно, особливо за дитину. При цьому якось треба було продовжувати працювати.
Згодом мені написала одногрупниця, яка вже багато років живе в Чехії. Вона запропонувала нам із сином приїхати "трохи відпочити". Попри те, що раніше я взагалі не планувала нікуди виїжджати і ніколи не розглядала Чехію ні як місце для життя, ні навіть як туристичний напрям, таки здалася. У голові був план: якщо в Україні не стане спокійніше, я з Чехії поїду до Польщі. Колись вивчала польську мову, тож думала, що зможу там пожити, а згодом повернутися додому.
Ми виїхали до моєї подруги й оселилися в них удома. Вони з родиною живуть у дуже маленькому містечку – за моїми мірками, це радше велике село. Було непросто, бо в нас різні підходи до життя, в обох маленькі діти, не хотілося бути тягарем. Водночас я вдячна подрузі, що завжди мене супроводжувала, перекладала, всюди з нами їздила: чи на вакцинацію дитини, чи оформити тимчасовий захист, адже ні страховки, ні документів на перебування в чужій країні в мене не було.
Коли наближався місяць проживання у друзів, я почала шукати житло. Писала в сусідні міста, муніципалітети й запитувала, чи мають вони якісь варіанти для мами з дитиною. Ми були готові платити. Взагалі місцевим складно зрозуміти, що українці приїхали сюди не через погані умови життя, не від бідності. Коли почалася велика війна, в мене було житло, хороша робота, гідна зарплата і перспектива професійного зростання. Дитина ходила в чудовий державний садочок. І, повір, я не хотіла це змінювати...
– А якою мовою ти спілкувалась? Адже під час пошуку житла доводиться багато комунікувати...
– Найскладнішим було те, що до мене всі зверталися чеською і очікували відповіді чеською ж. А я не могла говорити. Я дуже вдячна подрузі за неймовірну підтримку в той період і чесно не знаю, чи змогла б сама все це організувати. У маленьких містах незнання чеської мови – велика проблема. Мене ще раніше попереджали, що там англійська серед людей старшого віку практично не працює – всі говорять чеською або німецькою. Російську часто теж розуміють, бо вивчали у школі, але я нею не послуговуюсь.
У травні я дізналася про програму Airbnb для підтримки біженців. Вони надавали фінансову допомогу – тисячу євро, за яку можна було орендувати житло на певний час. Я подумала, що за ці гроші можу тиждень пожити в Празі або місяць – у невеликому місті. Вибрала другий варіант.
Так ми переїхали в сусіднє місто Богумін на кордоні з Польщею. Там живе близько 20 тисяч людей, але це великий залізничний вузол, звідки можна доїхати майже будь-куди. Я прожила у квартирі місяць і паралельно писала муніципалітетам сусідніх міст у пошуках офіційного, але постійного житла. Згодом мені відповіла працівниця нашого муніципалітету. Вона познайомила із волонтерами, які допомагають українцям із житлом. Саме вони знайшли для нас маленьку квартиру в центрі міста. Перші місяці ми не платили нічого, згодом нас перевели на оплату комунальних послуг і оренди. Там живемо й досі.
– У якому віці Женя пішов до дитячого садка? Як ти його обирала?
– Женя пішов до садочка у три роки. Українців тоді приймали за окремою процедурою, і я дізналася про це майже випадково. У перші місяці в Чехії я взагалі не думала про освіту дитини, мене цікавило одне – як вижити і витримати все це психологічно. Син постійно влаштовував істерики, адже був відірваний від усього звичного. Євген високочутливий і дуже гостро все переживав. Я теж була на межі, нервувалась, а він зчитував мій стан. Це був дуже важкий період.
Випадково я побачила листа від працівниці міської ради, яка допомагала нам із волонтерами та житлом. У листі йшлося про те, що "сьогодні о 15:00 закінчується термін подачі документів українських дітей до садочків і шкіл". Це був донабір саме для українців. Зараз, наскільки знаю, всі вступають уже на загальних підставах.
На той момент я не володіла чеською, не орієнтувалася в місті й знала лише два садочки, хоча їх там значно більше. Один був по дорозі до супермаркету, інший – по дорозі в парк. Я пішла в той, що ближче до нашої квартири. Спробувала буквально на пальцях пояснити, що мені потрібно. Мені сказали, що директорки немає, дали формуляри й попросили прийти наступного дня. Я взяла ці документи і одразу зайшла в другий садочок.
У підсумку ми потрапили в садочок, об’єднаний із початковою школою. Це дві окремі будівлі зі спільним подвір’ям. Я зайшла в приміщення школи за 15 хвилин до завершення прийому документів. Мене зустрів приємний чоловік, який намагався зі мною говорити російською мовою. Я ж намагалася відповідати чеською. Лише через рік я зрозуміла, що спілкувалася з директором! Це був непростий, але цікавий досвід. У результаті він прийняв документи і сказав чекати на рішення – нас мали повідомити поштою або через сайт.
Система подачі документів була анонімізована. Дитині присвоювали код, за яким потрібно було перевіряти статус заявки. Імена ніде не фігурували. Уже згодом з’ясувалося, що Женя був єдиним українським хлопчиком у всьому садочку. Нас прийняли.
– Розкажи, будь ласка, детальніше про дошкільну систему освіти Чехії. Чи садочки є обов'язковими? Легко туди потрапити? В Україні ми записуємо дітей у чергу наступного дня після народження.
– У Чехії дошкільна освіта має трохи іншу логіку, ніж в Україні – вона більш гнучка і водночас добре врегульована державою. Малюки можуть не відвідувати садок у ранньому віці, проте останній рік перед початковою школою – обов’язковий. Діти повинні отримати базову підготовку – соціалізацію, мовний розвиток, навички навчання.
Женя потрапив у державний садочок. Відвідування дитячого садка з 5 років є безкоштовним, а до того батьки сплачують školné – оплату за відвідування. Харчування оплачується окремо. Коли Євген почав ходити в садок, обід коштував близько 36–38 крон (72–76 грн), зараз це обходиться в 51 крону (102 грн), якщо не помиляюся. Ціна щомісячного внеску залежить від того, ходить дитина на пів дня чи на повний. У першому випадку за обід платити не треба, у другому – сплачуєш і за обід, але не повну суму – частину компенсує місто, держава або край.
Якщо дитина пропускає садочок і батьки не попередили про це заздалегідь, потрібно заплатити повну вартість обіду. Якщо ж дитина захворіла і садочок знає, що її не буде певну кількість днів – доплачувати не треба.
Дитячих садочків у місті з населенням 20 тисяч осіб відносно багато, проте місць не вистачає. Наприклад, у групі Жені спочатку було 16–18 дітей, а з п'ятирічного віку, коли дошкільне навчання вже обов'язкове і мають брати всіх охочих, доходило й до 20.
Окрім державних дитсадків, є кілька приватних і садочки при церковній спільноті. Свого часу я намагалася сконтактуватися з приватними, щоб взяли Женю на кілька місяців за оплату і він почав спілкуватися з іншими дітьми. Проте мені відповіли, що потрібно підтвердити зв’язок із чеським ринком праці. Знову-таки, я не знаю, це правило чи виняток.
Місцевим дітям потрапити до дитячого садка трошки важче – вони вступають на загальних підставах. Моя подруга із сусіднього міста розповідала про бальну систему: дитина отримує певну кількість балів за різні критерії. Наприклад, якщо сім’я живе в місті – +20 балів, якщо є ще якісь умови – ще +20 балів, якщо брат чи сестра вже ходять у садочок – додаткові бали. Потім за сумою балів вирішують, кого приймати.
У п’ять років діти йдуть у садочок обов’язково, і тоді їх беруть без додаткових умов.
– Як у Жені проходила адаптація?
– Женя ходив у садочок і в Києві. Він пішов туди в один рік і адаптувався близько трьох місяців. Загалом усе було добре, хоча він не дуже їв, не хотів залишатися без мене. Пів року я ходила із ним, сиділа під садочком, то на годину залишала, то на дві. І треба ж було це якось поєднувати з роботою (сміється)
Друга адаптація в Чехії була ще довшою. Можу сказати, що протягом майже всіх трьох років (з 2022-го по 2025-й – Євген постійно адаптовувався. Його одразу взяли на повний день, без поетапного знайомства, як у Києві. Син був шокований, не розумів, що від нього хочуть, тому часто поводився як гіперактивна дитина. Не міг слухати те, що кажуть на занятті, стрибав. Так і казав: "Мамо, я погано поводжуся, бо не розумію".
Садочок зі свого боку постійно намагався нам допомогти. Спершу мені казали: "Спілкуйся з дитиною вдома чеською". А як це робити, якщо сама чеською не розмовляю? Тим паче, що син проводить у чеськомовному середовищі в садочку 8 годин на день. Для мене було важливо зберегти українську. Тому нам роздрукували спеціальні картки, де пояснюються різні дії чеською мовою у зрозумілій формі. Картки були потрібні, щоб Женя міг сказати, коли щось болить чи трапилося щось важливе. Наприклад, повідомити виховательці, якщо йому потрібно в туалет. Ми активно працювали над цим вдома.
Якось мене запросили провести з Євгеном цілий день у садочку, щоб я побачила, чим вони займаються. Вихователі постійно заохочували мене до співпраці, паралельно я вивчала чеську, щоб комунікувати з системою освіти, допомагати дитині й на власному прикладі показувати, що мама теж вчиться, що ми разом усе подолаємо.
Це був надзвичайно складний період, але система освіти в Чехії насправді дуже класна. Ми живемо в маленькому місті, і це наш особистий досвід. Не обов’язково так само працює у Празі чи в більших містах.
– Який режим дня був у дитсадку? Можливо, були якісь цікаві факти, що тебе здивували? Українка, яка кілька років прожила в Англії, розповідала нам, що в місцевих садочках немає денного сну. Дитина може прилягти, де гралась, чи відпочити на мʼяких подушках або матрацах, може просто полежати з книгою.
– Мене надзвичайно вразили декілька моментів:
Окремо хотіла б згадати про дотримання традицій. У лютому, наприклад, завжди проводять карнавал – діти приходять у дитсадок і в школу в костюмах. У перший рік моя дитина була вікінгом, що мало досить кумедний вигляд серед спайдерменів, поліцейських і пожежників. Досі пишаюся цим костюмом!
Також дітей залучають до благодійності. Наприклад, у день підтримки людей із раком ставлять спеціальні скриньки, куди малюки роблять пожертви, і їм видають жовту квіточку. Акції проводять по всій країні.
Ще є святкові ранки – вони тривають лише 30–40 хвилин, але всі діти беруть у них участь. Їх водять на різні заходи. Наприклад, у садочку Женя відвідував музичну школу, знайомився з інструментами і міг записатися на заняття.
Пам'ятаю, мене дуже вразив один момент: за кілька днів до початку навчального року в садочку нам дали лист із поясненням, що очікує дитину, що потрібно взяти з собою. Кожен мав якусь свою позначку. Нам надіслали надрукований будиночок, щоб ми наклеїли Жені на чашечку. Зворушилась аж до сліз.
У садочку дітей вчать бути активними, турбуватися про природу, роблять годівнички для птахів, ходять у парк, вивчають правила дорожнього руху, беруть участь у концертах.
Тут є таке явище, яке називається školká v přírodě – садочок просто неба. Шестирічних дітей садять в автобус і вивозять кудись на тиждень. Уяви: вихователі збирають 15 дітей і їдуть із ними без батьків далеко в гори! Так чехи намагаються виховувати самостійність.
Знаєш, що мені в усій системі освіти дуже подобається? Тут гідність дитини справді має велике значення. Це не означає, що на дітей ніколи не кричать, ні. Можуть і підвищити голос, і бути дуже суворими, інколи навіть трохи непедагогічними, як на мене. Ми часто уявляємо себе дуже свідомими й просвітленими дорослими, які знають, як правильно поводитися з дітьми, особливо з чужими.
Тут добре видно головне – дітей виховують вільними. Вони не бояться дорослого. Мені важко це пояснити. У мене була чудова вихователька в садочку в Дніпрі – Ніна Миколаївна. Я досі її пам’ятаю, навіть зустріла якось уже дорослою і одразу впізнала. Але тут щось інше. Не можу це чітко сформулювати, однак бачу по Жені – він росте вільною людиною.
Мою дитину одразу залучали до пісень і танців. Загалом у садочку ми жодного разу не відчули себе "іншими". Євгена намагалися прийняти одразу. Я пам’ятаю, як вони майстрували вироби, і Женя намалював разом із дітьми прапор України. Це було дуже важливо і символічно для нас.
– А яка взагалі ситуація з гуртками? Вони платні чи безкоштовні?
– У нашому місті є багато різних активностей для дітей. Працює Центр дітей і молоді з величезною кількістю секцій. Є гандбол, хокей, ковзани, флорбол, кераміка, вивчення мов, танці, фотографія, плавання, акторський гурток, футбол – та що завгодно; для малюків – різноманітні ігри з м'ячами. Я віддавала туди Женю тільки для того, щоб він соціалізувався і бігав. За все ти сплачуєш сама: або один платіж на рік, або можеш заплатити на пів року, а потім доплатити за друге півріччя.
Найдорожча секція в місті – це теніс. Пригадую, минулого року цей гурток коштував 1000 крон (2000 грн) на місяць. Для порівняння – інші секції для дітей обійдуться в 3-4 рази дешевше.
Розповім детальніше про гуртки на прикладі Жені. Він ходить до музичної школи. Я за рік заплатила 3200 крон (6400 гривень). Плюс нам дали в оренду барабани, щоб ми не купували. Барабани – це ще 1200 крон (2400 грн). Тому рік навчання в музичній школі мені обійшовся в 4400 крон (8800 гривень).
Басейн виходить близько 2500 крон (5000 грн) за рік. Але якщо ми говоримо про спорт, то ти можеш взяти цей чек про оплату, який видасть секція, піти в страхову компанію і попросити, щоб певну частину суми тобі повернули. Вийде небагато – до тисячі крон (2000 грн), але все ж. Це вважається як програма профілактики хвороб. Але за все ти маєш платити. Або, наприклад, свого часу Женя пробував дзюдо. Нам розповідали про програми підтримки малозабезпечених родин. Можна було також їм написати – край щось би компенсував.
Додам ще цікавий момент: реєстрація на гуртки відкривається онлайн у серпні, здається. Хто встиг — той зареєструвався (сміється). Торік дуже популярними були танці. Пам'ятаю, зайшла на сайт о третій годині ночі (через три години після початку реєстрації), то залишалося всього два вільні місця.
– Як у дитячому садку відбувається комунікація з батьками? Чи треба за щось платити, крім щомісячного внеску за відвідування та харчування?
– Адміністрація та вихователі садочка спілкувалися з нами або персонально, коли ми забирали дітей, або через спеціальну програму, де кожен батько мав свій обліковий запис і пароль. Там можна побачити, чим займаються діти в дошкільному закладі, які активності відбуваються, фотозвіти тощо.
Все, що я сплачувала, – це щомісячне školné за відвідування садочка, деякі внески в культурний фонд, з якого організовували театри та інші культурні активності, а також частково за харчування.
Батьківських чатів у нас майже не було. Чат з’явився лише перед випускним, коли батьки почали організовувати підготовку. Це був фантастичний досвід!
– Яким було харчування в садочку? Можливо, у чехів є якісь особливості або традиції в дитячому меню?
– У дитячому садку, який відвідував Женя, не було як такого харчоблоку, тому щоранку їжу привозила кейтерингова компанія. Готові страви розігрівали на кухні, після чого розкладали дітям.
У садочках і школах харчуються звичайною чеською їжею. Коли в мене була можливість провести день із Женею в садку, я навіть спробувала його порцію – було цікаво, чому ж він не їсть. Тоді мені здалося, що замало солі. Але це ж чудово! Дітей не вчать пересолювати. Це здорова нормальна їжа, яку вони їстимуть у дорослому житті.
Дітям дають перші страви (у чехів дуже багато супів), на перекус – chlebíček (бутерброди з різними намазками – часниковою, сирною тощо), йогурти. На друге – шматочок м'яса чи риби, якась крупа, овочі. Досить поширена страва – щось на кшталт нашої курячої відбивної та картопляне пюре. Ну й напої обов'язково.
Дуже часто в садочку виставляли прямо в роздягальні кошик з фруктами, де діти будь-коли могли брати їх на перекус – ті ж апельсини, яблука. Тобто діти в Чехії їдять абсолютно нормальну традиційну їжу. Можливо, не таку гостру і солону, як дорослі.
– Як у чеських садках відбувається підготовка до школи? У якому віці діти йдуть до першого класу – в 6 чи 7 років? Українські психологи та логопеди дотримуються думки, що вік не важливий – має бути не лише фізіологічна, а й інтелектуальна, емоційно-вольова, соціальна готовність. Іншими словами: якщо дитина знає літери, читає, рахує і має купу гуртків – це не завжди означає, що вона психологічно, соціально чи емоційно готова до системного шкільного навчання.
– Навчання й усі активності в садочку фактично орієнтовані на підготовку до першого класу. Дітей вчать не писати літери, а працювати з рукою: малювати кружечки, лінії, розслабляти кисть. У нас була окрема складність – дитина писала і правою, і лівою рукою. Вчителі тиснули, щоб ми визначились, якою рукою Женя писатиме далі. Я бачила очевидну схильність до лівої і, зрештою, прийняла факт, що мій син – шульга.
Нагадаю, що адаптація Жені до садка тривала три роки, і ми до останнього не знали, коли віддавати його до школи. Вчителі називали його не нормотиповим, згадували про чутливість до їжі, проте жодного офіційного діагнозу отримати не вдалось. У якийсь момент зі мною зв’язалися із садочка і сказали щось на кшталт: так, мамо, приходьте, будемо щось вирішувати, бо дитина не адаптовується. Я їх вислухала, поплакала й усвідомила: плакати, звісно, – нормально, але треба якось співпрацювати.
Зрештою нам склали навчальний план, де прописали проблеми і дали рекомендації. Паралельно я почала шукати українські центри, які організовують наші люди. Водила дитину на курси чеської, хоча він і так по 8 годин на день чує й вивчає чеську в садочку. На цих заняттях він був шокований тим, що є українські діти, які говорять російською, приносив додому русизми. Якось каже: "Мамо, а що таке самольотік?" Я запитую: "Звідки ти це взяв?" А він: "На курсах чув".
Також записала сина на плавання, бо він з п’яти місяців відвідував басейн у Києві, і мені здалося, що для нього це буде важливим якорем, чимось стабільним і знайомим. Уже згадувала вище, що тут дуже багато різних секцій, куди можна віддати дитину: хокей, флорбол, ігри з м’ячами. Нас усюди приймали дуже добре. Я особисто ніде не стикалася з якимось негативом чи меседжами на кшталт "українці, їдьте додому". У нас такого не було, хоча я цього дуже боюся. Я й досі не почуваюся в безпеці.
Я мало зі шкіри не лізла, щоб дитина хоча б тимчасово призвичаїлася. Але він ніяк. Уперся – і все. Як каже садочок, не хоче. І лише після психологічної експертизи, коли ціла комісія спостерігала за поведінкою Євгена в середовищі дітей, спеціалісти винесли вердикт, що дитина нормотипова, їй просто треба дати час. Водночас мене попередили: якщо так піде далі, то Євгена залишать у садочку ще на рік. Однак що важливо – тут ніхто не робить із цього катастрофи. Ми навіть із вихователькою говорили: немає нічого страшного, комусь і справді треба більше часу. Мене це дуже здивувало, бо як нас раніше вчили? "Погано вчитимешся, залишишся на другий рік!" Тут такої напруги нема, із батьками працюють, пояснюють, що це нормальна ситуація.
Отже, повертаючись до запитання: якщо фахівці бачать, що дитина психологічно не готова до школи, її ніхто примусово в шість років туди не відправляє. Якщо є сумніви, психолог приходить із дитиною в садок, спостерігає за нею, і тільки тоді ухвалюється рішення. Ці три роки були для нас дуже важкими психологічно, хоча я можу сказати, що всі намагалися нас підтримати у свій спосіб.
Трохи більше ніж за пів року до початку школи у моєї дитини стався справжній прорив – шалений, просто неймовірний прогрес у всьому, що він робив у садку. І вже ближче до випускного, коли постало питання, чи йти Жені в школу, садочок остаточно підтвердив, що він готовий.
– Ти з позитивом згадувала випускний у садочку. Чим він тебе так вразив?
– Почну з того, що на літній період (орієнтовно з 30 червня до 1 вересня) садочки в Чехії закриваються. На ці два місяці дитину можна віддати у приміські табори. Вони платні. Тут влаштовують тематичні тижневі табори: спортивні, танцювальні, табори Гаррі Поттера, бібліотечні – вибір дуже великий!
Також роблять об’єднані чергові групи в різних садочках: один тиждень діти в одному садочку, наступний – в іншому, тобто дошкільні заклади працюють по черзі. Але є важливий момент: якщо ти хочеш, щоб дитина потрапила влітку в запасний садочок, треба в квітні сконтактувати з кожним із закладів і її записати. Для цього є усього тиждень.
Випускний рік був дуже складним і для нашого міста, і для дитсадка. Спочатку робили ремонт: міняли проводку, оновлювали приміщення, і певний час садочок не працював. А потім у вересні, коли його відкрили, сталася повінь, яка затопила все... До прибирання наслідків повені долучилися і батьки, також довелося знову ремонтувати те, що відновили кілька місяців тому.
Після цього ми з батьками створили спільну групу у WhatsApp і почали підготовку до випускного. У нашому садочку дуже великий двір, майданчики. Хтось із батьків у міському центрі забронював клоуна на дві години, ми всі скинулися по 200–500 крон (приблизно від 400 до 1000 грн). Хтось зібрав усі фотографії й замовив фотоальбоми, інші організували надувні гірки, приготували їжу та напої, забезпечили декор. За кілька годин до свята всі прийшли, надули кульки, підключили насоси і розетки – кожен робив свою справу.
Для мене це був, мабуть, найяскравіший день у садочку. Він показав, скільки всього люди здатні зробити для своїх дітей... Святкування тривало всього 2–3 години, без зайвого шуму, але було дуже весело і класно.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з українкою про дитсадки в Південній Кореї, виховання дітей та Сунин – найскладніший іспит у світі: "На мого чоловіка дивляться зі співчуттям".
Ще на OBOZ.UA інтерв'ю з українкою про освіту в США: діти з температурою 38° С ходять у садок, вчителі мало заробляють, а канікул і свят більше, ніж в Україні.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!