"Вам потрібна школа чи освіта?" Сергій Дятленко – про відставання сільських учнів, роль майбутніх ліцеїв і те, для чого вчити таблицю множення

Український експерт у галузі освіти Сергій Дятленко понад 10 років пропрацював у Міністерстві освіти і науки та значний час присвятив вчителюванню у віддаленій сільській та школі Києва, тож досконало знає освітній процес з усіх боків.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZ.UA він поділився своїм баченням реформи старшої школи, озвучив можливі проблеми створення профільних ліцеїв і на прикладі США пояснив, якою мала би бути сертифікація вчителів в Україні. Хто і що стало на заваді повноцінної реформи Нової української школи, для чого насправді нам усім потрібна таблиця множення, як мотивувати випускників вступати до педагогічних закладів і йти працювати в навчальні заклади – про це та багато іншого читайте далі.

– Міністр освіти і науки Оксен Лісовий назвав причиною "провисання" програми Нової української школи у 5–7-х класах непідготовленість вчителів. Ексочільник УЦОЯО Ігор Лікарчук в інтерв'ю OBOZ.UA спростував цю думку, переклавши відповідальність на органи управління освіти. Вони, мовляв, не зробили все можливе і неможливе для того, щоб ця реформа запрацювала. А як думаєте ви?

– Реформа потребує вдалої концепції, ресурсу на втілення і комунікації. З концепцією, на мою думку, все добре. Ба більше, її навіть вдалося втілити в законах "Про освіту" (2017 р.) та "Про повну загальну середню освіту" (2020 р.). І не варто очікувати, що все мало бути продумано і прописано до деталей. На марші обов’язковим є коригування, адже робиться щось, чого раніше не було. І це щось не автономне, а залежить від паралельних процесів, децентралізації, наприклад, чи війни.

Зовсім провальним стало питання ресурсів. Освіту "реформують" постійно, і постійно без ресурсів, на ентузіазмі. Як би так змінити, щоб нічого не вкладати і по суті нічого не змінилося, – такий підхід прослідковується від початку 2000-х. За уряду Миколи Азарова, до прикладу, в МОН розробляли декілька державних програм, одна з яких стосувалася інформатизації шкільної освіти і називалася амбітно "Сто відсотків". У програму було закладено і погоджено державне та місцеве фінансування та інші заходи з "покращення". Жодної копійки з державного бюджету на цю програму (так само як і на інші, що розроблялися паралельно) не надійшло. Але всі мали звітувати про успішність її реалізації.

Тож і на НУШ лише на початку було виділено кошти на обладнання кабінетів для першачків (згадайте одномісні парти та "6 цеглинок*") і для підготовки вчителів початкових класів. Наголошу, що це був мізер, якого ледве вистачило на базові речі і лише за підтримки на місцях. Далі цей струмочок мілів і пересихав час від часу.

Тому вчителі базової школи не отримали належної підготовки, підтримки і засобів для реалізації підходів НУШ. Не отримали цієї підтримки і місцеві органи управління освіти. І тут питання до третьої складової реформи – комунікації. Про ідеї, цілі, завдання, шляхи реалізації реформи та її можливі наслідки не знають достеменно не лише батьки і вчителі, але й освітні управлінці. І формування мережі профільних ліцеїв тому найсвіжіше підтвердження.

Звичайно, все можна списати на ковід і війну, але це не виправдовує загального ставлення до змін в освіті. Силами самої освіти тут не обійтися.

– Як, на вашу думку, вирішити проблему перевантаженості програм та підвищити ефективність навчання у школах? Для прикладу, колишня радниця міністра освіти та науки України Іванна Коберник, коментуючи велике навантаження на учнів з української мови та літератури, сказала: складається враження, ніби у школі готують кандидатів філологічних наук. Водночас є приклади західних країн, тієї ж Великої Британії, де старші класи вивчають три предмети, які обирають самостійно для своєї майбутньої професії.

– В Україні немає жодної інституції, команди чи особистості, позицію якої сприйняла б більшість і яка готова була б взяти на себе відповідальність за непопулярні рішення в освіті. Немає освітян, які б останні 20 років не говорили про перевантаженість та велику кількість предметів. Але за всіх зусиль Міністерства освіти (особисто був серед ініціаторів) до цього часу не вдалося об’єднати в один предмет навіть літературу (українську та світову), історію чи природничі науки для гуманітаріїв. Предметний і науковий шовінізм досі в тренді, а повна перемога якоїсь концепції не вбачається ціллю жодної з груп, бо тоді відразу самому потрібно буде вирішувати купу "нерозв’язних" проблем.

При цьому шанс вибудувати "правильну" профільну школу в нас є. Має все-таки хтось взяти на себе відповідальність незалежно від політичної кон’юнктури.

– Як ви оцінюєте ініціативу Міністерства освіти та науки щодо закриття малокомпетентних сільських шкіл і переведення дітей до опорних закладів освіти?

– Дуже болюче питання. Знаю, як на ньому спекулюють, щоб набрати побільше вподобайок, тому приділю йому більше уваги. Не буду оригінальним, коли звернуся до результатів міжнародного освітнього порівняльного дослідження PISA. Опустимо те, що ми майже не використовуємо результати цього дослідження для виправлення ситуації. Нехай це залишиться на совісті тих, хто ухвалює рішення у владних коридорах.

Дуже довіряю цьому дослідженню з трьох причин – воно незалежне, практично орієнтоване та оцінює освітню систему, а не конкретного учня. Україна брала участь вже у двох таких дослідженнях – у 2018 і 2022 роках. І результати в частині сільських шкіл (навіть не малих, а сільських загалом) є катастрофічними. Відставання від 15-річних ровесників міських шкіл у середньому (не вищі результати від нижчих, а саме середні!) становлять до 4-5 років навчання.

Для аргументації наведу приклад з власної практики. На прохання однієї сільської громади, де школи були малонаповнені, проводив аналіз освітньої мережі. Я виявив, що ніхто із випускників шкіл громади за три роки не склав ЗНО (тоді ще було саме ЗНО) з жодного предмета більш ніж на 180 балів. Тобто жоден учень не мав навіть шансу вступити на бюджет до престижного ЗВО на популярну спеціальність.

– Чи вважаєте ви, що гучне рішення МОН зможе покращити якість освіти в селах? Як, на вашу думку, забезпечити рівний доступ до якісної освіти для всіх учнів у сільській та міській місцевості?

– Основними причинами, що впливають на різницю навчальних досягнень учнів сільських і міських шкіл, можуть бути середовище, вчителі, обладнання закладів та організація освітнього процесу. Під час переведення до опорних закладів ми вирішуємо (більше чи менше) питання вчителів, обладнання та організації освітнього процесу (бо інакше немає чого і переводити!) і навіть частково впливаємо на середовище. Підкажіть інший, більш дієвий спосіб вирішення питання створення базових умов для подальшої самореалізації талановитих дітей (а вони дійсно талановиті), які народилися в малому селі.

Важливим є і ставлення до процесів. От медійники підхопили термін про "ініціативу Міністерства про закриття малокомпетентних сільських шкіл". Так легко впадає в очі, одразу видно, хто агресор (він же поганий), а хто жертва (хороші). Я не адвокатую МОН, але прямо тут підкажу, як вберегти малі школи чи й взагалі нічого не змінювати для здобувачів освіти та їхніх батьків. Незважаючи на те, що школи (крім початкових), в яких менше 60 учнів, не фінансуватимуться за рахунок державної субвенції з 2026 року.

Варіант перший – це перепрофілювати заклад у початкову школу, при цьому гімназійного рівня не буде. І варіант другий – перетворити заклад на філію іншої школи. За такого варіанта зміни стосуватимуться тільки директора та окремих педагогів. Бо якщо мене запитають "Чи може бути якісною освіта в маленькій школі?", відповім: "Так, може." І такі школи треба берегти, і такі педагогічні колективи треба берегти, адже високі результати – саме їхня заслуга.

Але в більшості шкіл із малою наповнюваністю учнів якість освіти кульгає на дві ноги. І треба ставити запитання: "Вам потрібна школа чи освіта?" Бо це, на жаль, не одне й те саме.

– В Україні з 2025 року розпочнеться пілотування старшої школи, а вже з 2027-го має бути створено мережу закладів освіти згідно з цією реформою. МОН планує, що частина дітей навчатиметься в академічних ліцеях, а інші підуть у професійно-технічні училища. Проте нині статистика показує, що учні не хочуть вступати до ПТУ і працювати одразу після їх закінчення, натомість продовжують здобувати освіту за наступними рівнями. Як ви вважаєте, реформа допоможе популяризувати профтехи серед школярів? Чи покращить вона якість освіти серед учнів академічних ліцеїв?

– Для початку спробуємо змінити "профтехи" і "ПТУ" на професійні ліцеї. І справа не лише у назві, хоча і вона не має тягнути за собою негативне ставлення. Очікую, що у разі появи вибору після завершення навчання в найближчій школі охочих здобути робітничу професію збільшиться суттєво. І про це свідчать результати, що ми маємо в тих громадах, де вже створено потужні академічні ліцеї. З 2025 року мають пілотувати і форму, і зміст майбутньої профільної освіти. Але ніхто не заважає (а навпаки) створювати освітні мережі за формою подібні до тих, які мають втілитися з 2027-го року. І такий досвід вже мають, зокрема, Славутська та Красилівська громади Хмельницької області.

При цьому не варто забувати і про те, що освітня реформа є/має бути комплексною і професійна освіта також змінюється і розвивається. На жаль, темпи не є такими, які хотілося б бачити. Профільний закон лише на рівні проєкту, а ресурсу на оновлення катастрофічно не вистачає.

– Також в Україні буде запроваджено 12-річку, адже ми чи не єдина європейська країна, в якої цього ще немає. У такий спосіб МОН планує розвантажити програму і дати учням більше можливостей надолужити освітні втрати та обрати майбутній профіль. Наскільки це змінить освіту та її якість загалом? Чи на часі взагалі такі зміни?

– Нормативні документи, які передбачали перехід на 12-річний термін здобуття повної загальної середньої освіти, датовано ще 1999 роком, а перші випускники 12-го класу (якщо все буде добре цього разу) з’являться лише у 2030 році. Дорогоцінний час втрачається.

Профільні ліцеї змінять шкільну освіту більш суттєво, аніж запровадження НУШ у початковій школі. Я б навіть сказав, що старша профільна школа вже буде менш подібна на звичну нам школу і суттєво відрізнятиметься від базової ланки (5-9 класи). Вона матиме вигляд колишніх технікумів, коледжів, педучилищ, тільки замість професійної складової там буде профільна.

Надолужити освітні втрати вона зможе лише в розумінні вирівняти чи "підтягнути" рівень окремих учнів, що втратили найбільше. А от якість освіти покращить – це без сумніву. Вона зробить шкільну освіту більш цінною і важливою.

– У деяких регіонах вже починають готуватися до реформи старшої школи та не набирати першокласників у певні заклади освіти. Так планується виокремлювати ліцей, який обрано для старшокласників. Уже наступного року в кожній області зʼявиться по одному академічному ліцею і по два профільних. Не всі батьки підтримують такі ініціативи. Якою ви бачите структуру вибору ліцеїв? Як зробити цей процес переходу максимально комфортним для дітей та їхніх батьків? Чи правильне рішення відокремлювати старшу школу від початкової та середньої?

– Готуватися потрібно було ще "вчора". І правильно роблять ті, хто не чекає 2027 року. Бо створити хороший профільний ліцей за 1 рік можна лише на папері. На практиці потрібно підібрати кадри, підготувати матеріальну базу, напрацювати механізми реалізації підходів до нової освітньої діяльності. І при цьому ще й здобути авторитет, який притягуватиме потенційних вступників. Слід особливо зауважити, що як тільки в учнів та батьків з’явиться можливість і потреба вибору, після завершення 9-го класу частина з них прагнутиме вступити до найкращого, на їхню думку, ліцею. І необов’язково це буде найближчий ліцей чи той, що в своїй громаді. Тим паче, що умовою функціонування ліцеїв є наявність пансіонів для проживання.

Дивний матиме вигляд початкова школа при таких ліцеях, та й гімназія, на мою думку, буде недоречною в тих місцях, де поруч є інші школи, що можуть безболісно перебрати на себе функції із надання базової загальної середньої освіти.

Як показує практика, проблеми виникають та виникатимуть у двох випадках: 1) коли в населених пунктах, де планується створення ліцеїв, немає інших шкіл. І тоді варто або будувати нову, або поєднувати гімназію з ліцеєм, щоб не довозити значну частину учнів деінде; 2) там, де вже створено культ окремої школи та її керівника, а батьки увірували, що лише в цьому закладі їхні діти можуть навчатися. Насправді це не є таким очевидним, але створює проблеми під час поетапного виведення гімназійних класів чи класів початкової школи.

– Цьогоріч значна частина вчителів математики не змогли пройти до другого етапу під час складання сертифікації. Багато з освітян нарікали на завдання, які вони мали на незалежному оцінюванні, буцімто вони зовсім не стосувались профільної дисципліни. На вашу думку, причина саме в цьому? Чи потрібна така сертифікація вчителів нині та чи дійсно вона показує рівень знань вчителів? Як ви вважаєте, що потрібно, та чи потрібно, змінити у цьому підході?

– Відповідь на це запитання я б розділив на кілька частин. Спочатку про ідею сертифікації. У багатьох країнах є двохетапний допуск до вчителювання: перший – отримання освіти і диплома; другий – допуск до конкретного робочого місця. Я знайомився з такою системою в США. Там у кожному штаті створена комісія, яка приймає іспити в кандидатів, котрі хочуть вчителювати в школах штату, незалежно від наявності диплома, досвіду, перерви в роботі.

Але для цього сертифікація має охопити усіх педагогічних працівників, а не "з окремих предметів" та ще й за "квотами областей". Наразі процес сертифікації в тестовому режимі затягнувся.

Сертифікація, окрім всього іншого, має встановити планку освіти для вчителів і для педагогічних закладів вищої освіти та сформувати запит на справжнє якісне і потрібне педагогу підвищення кваліфікації.

Щодо рівня завдань, то він встановлюється конкретною групою людей під час розроблення завдань та може легко регулюватися і змінюватися залежно від поставленої мети. В цьому не вбачаю серйозних проблем. І, так, завдання не мають обмежуватися профільною дисципліною, бо вчитель спочатку "вчитель", а потім "предметник", і завдання, які він вирішує в освітньому процесі, виходять далеко за межі дисципліни.

Зрештою, скажу, що і боятися чи демонізувати сертифікаційні результати вчителів не варто з тієї самої причини рівня поставлених запитань. Вчителі, звичайно, не безгрішні, але й відлучення від школи за непроходження сертифікації на теперішньому тестовому етапі її запровадження не заслуговують.

– В Україні критична ситуація з молодими вчителями, особливо у сільських місцевостях. Більшість не хоче йти у цю професію через малі зарплати та перевантаженість. Водночас МОН планує зробити цю професію престижною та популярною серед молоді. Що, на вашу думку, вже зараз потрібно робити для того, аби молоде покоління хотіло йти навчатися за цією спеціальністю і потім працювати у школах? Адже багато хто здобуває освіту, проте змінює свій профіль.

– Сьогодні молодь переважно вступає до педагогічних закладів вищої освіти через вищу освіту, а не через педагогічну освіту. Тут одні з найнижчих вимог до прохідного бала ЗНО/НМТ навіть на бюджет, лайтові умови навчання, відсутність незалежного контролю на виході – і диплом у кишені. Але це не педагоги і в школу вони не підуть. А вмотивовані не підуть, зокрема й через те, що оплата праці по освіті в трійці найнижчих за всіма галузями економіки. Тому мене навіть лякає пропозиція щодо обов’язкового відпрацювання в школі для тих, хто здобував педагогічну освіту за державний кошт.

Моя трійка умов поповнення вчительства має такий вигляд: конкурентна оплата праці; профорієнтація до вступу; незалежний контроль за отриманням права на професію.

До речі, в нас законодавчо закріплена хороша норма (закон "Про освіту"), відповідно до якої вчителем може бути й особа з вищою, але не педагогічною освітою. Така особа має після року роботи скласти кваліфікаційні іспити. Норму прописано ще 2017 року, але механізму реалізації (проведення кваліфікаційних іспитів) немає дотепер.

– Які основні виклики та можливості ви бачите в сучасній українській шкільній освіті?

– Подолання викликів автоматично є й можливостями для розвитку. Найперше, на що звернув би увагу, – це практична спрямованість шкільної освіти. Школа – це не "храм науки", вона не може віддалятися від реального життя. Знання таблиці множення потрібне не стільки для розвитку пам’яті, скільки для вміння порахувати вартість 2,5 кг яблук.

Наступний виклик, про який ми вже згадували, – оптимізація змісту. Щоб привнести в шкільну освіту щось нове, потрібно звільнити для нього місце. Школа – це місце, де вчать знаходити потрібні знання, а не "напихають" ними.

І ще виокремив би потребу в персоналізації шкільної освіти на противагу "зрівняйлівці". Кожна дитина направду має задатки, які дадуть можливість краще себе реалізувати в житті. Завдання школи – відшукати та розвивати задатки кожного учня. Для цього потрібно розвивати не лише предметні компетенції, а й м’які навички. Адже вміння грамотно висловлювати свої думки, вести дискусію та писати дописи в соцмережах не менш важливі за диктанти без помилок.

*"Шість цеглинок" − методика, запроваджена в НУШ, яка передбачає ігри-завдання з набором із цеглинок шести кольорів. Зазвичай – червоного, помаранчевого, жовтого, зеленого, блакитного та синього. 

Читайте також на OBOZ.UA інтервʼю Іванни Коберник, у якому вона розповіла про низькі результати PISA-2022, проблеми освіти в Україні і те, якими мають бути уроки літератури.

Раніше OBOZ.UA розповідав про те, що молодий вчитель із Києва озвучив несподівану причину, чому молоді педагоги не йдуть працювати в школу.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!