Вчителі не перевантажені, нема булінгу, але в школу краще не запізнюватись. Інтерв'ю з українкою, яка отримала культурний шок у Португалії

Українська педагогиня Анастасія Пономар через повномасштабне вторгнення виїхала до Португалії, де разом із подругою відкрила дитячий садок для біженців з України. Проте через півтора року, не витримавши бюрократичних процедур, вирішила його закрити.

В інтерв'ю OBOZ.UA освітянка розповіла, з якими труднощами зіткнулася під час запуску закладу за кордоном, порівняла українську та португальську системи освіти, а також поділилася, який саме досвід хотіла б реалізувати в Україні. Окрім цього, Анастасія відверто зізналася, чому не мала мотивації вчити іноземну мову, скільки витрачає на базові потреби в Європі та чому хоче повернутися додому.

– Анастасіє, чому країною тимчасового захисту ви обрали саме Португалію?

– З початком повномасштабного вторгнення я виїхала з Дніпра до Польщі разом із дитиною. Саме думала, що робити далі, коли зателефонувала близька подруга з Лісабона й попросила приїхати та допомогти відкрити дитячий садочок. І поки я вагалася, адже Португалія здавалася чимось занадто далеким, а португальська мова – взагалі якоюсь нереальною історією, подруга вже знайшла приміщення й купила нам квитки. Тож поки ми були в дорозі, паралельно вже заповнювали різні форми, шукали персонал для садочка та тих, кому він буде потрібен.

Ми прилетіли в Лісабон 18 березня 2022 року, а вже 28 березня відкрили садочок, де я пропрацювала півтора року. Потім було різне: керувала салоном краси, допомагала іншій подрузі відкривати кав'ярню й працювала там баристою. Під час шкільних канікул долучалася до дитячого серф-кемпу, а зараз працюю нянею.

– Наскільки складно відкрити дитячий садочок за кордоном?

– Якщо діяти суворо за правилами, то надзвичайно складно. Але коли ми починали, то просто цього не знали. Нас консультувала місцева юристка. Вона одразу попередила: якщо робитимемо все за стандартною процедурою, то не відкриємося роками. Тому порадила оформитися як громадська організація й отримати статус із правом роботи з дітьми, але щоб мати такий статус, необхідне відповідне приміщення. Це дуже складна бюрократична історія.

Проте тоді був такий час, коли всі намагалися допомогти й ні в кого не виникало зайвих запитань, чим саме ми займаємося, тож жодних перевірок у нас ніколи не було. Попри це, ми весь час намагалися легалізуватися. Спершу взагалі думали, що садочок – це тимчасово: мовляв, скоро війна закінчиться і ми повернемося додому. А вже за п'ять місяців усвідомили, що все ще працюємо.

За допомогою юристки ми зв'язалися з мерією, де нам виділили консультанта з департаменту освіти. На зустрічах нас ніхто не сварив – навпаки, вони вважали, що ми робимо гарну справу. Проте є бюрократичні процеси, через які чиновники не можуть переступити. Вони щиро намагалися вигадати спосіб, як нас легалізувати, але все зводилося до одного: ми маємо стати громадською організацією з правом роботи з дітьми, і тоді мерія зможе виділити нам приміщення. А щоб отримати цей статус, треба мати відповідну будівлю, а та, яку ми орендували, не підходила під вимоги. Крім того, мерії потрібні були офіційні підстави, чому саме нам вони мають надати простір.

Ми ходили цим замкненим колом близько пів року і в якийсь момент зрозуміли: час закриватися. Коли довелося звільнити першу будівлю, нам допомогли переїхати на нове місце, де садочок проіснував останні два місяці. Так ми опинилися в початковій школі, де нам виділили окреме крило. А згодом місцева влада допомогла батькам тих дітей, які хотіли інтегруватися, перейти до португальських садочків та шкіл.

– Ви працювали на волонтерській основі?

– Спочатку ми думали, що волонтери приходитимуть щодня, але так це не працює. Батьки приводили дітей і залишали до вечора, а люди, які хотіли допомогти, мали можливість побути з нами лише дві години на день і всього кілька разів на тиждень. Крім того, якби працівники змінювалися щодня, діти просто не захотіли б залишатися в садочку, адже їм потрібна стабільність.

Уже через тиждень ми відійшли від волонтерства й вирішили, що потрібен постійний колектив і бодай мінімальна зарплата. Ми зібрали донати, яких вистачило на п'ять місяців оплати праці. Коли кошти закінчилися, провели збори з батьками й разом підрахували, скільки вони мають платити. Виходило по 180 євро (близько 9 250 грн) з родини на місяць. Ті, кому такий формат не підходив, згодом перейшли до місцевих португальських садочків.

– Зараз ваша донька вже у п'ятому класі. Поговорімо про шкільну освіту. Які основні відмінності між українською і португальською системами?

– Мабуть, португальська школа менш вимоглива й набагато демократичніша. Це виявляється в усьому – від зовнішнього вигляду учнів до розстановки парт чи дисципліни на уроках. Усе минає значно вільніше та спокійніше. Коли донька навчалася в першому класі, її вчитель постійно повторював: головне, щоб у дитини був гарний настрій, а про якусь серйозну академічну успішність тоді навіть не йшлося. За всі роки вчителі жодного разу не дорікнули мені, що Аліса погано вчиться, хоча я ніколи не допомагала їй із домашніми завданнями.

Мені дуже подобається, що донька не боїться тестів. Вона спокійно каже, що це звичайна перевірка знань. При цьому в мене самої досі з'являється страх, коли згадую власні іспити (усміхається). Тобто школа її взагалі не лякає, навпаки – вона дуже любить усе, що там відбувається, і залюбки долучається до будь-яких активностей. За моїми спостереженнями, діти тут не проводять багато часу в ґаджетах, а більше граються. У них дуже багато прогулянок: усі перерви обов'язково проходять на вулиці.

Тому не можу сказати, що мене не влаштовує якість місцевої освіти. Єдине, що стало для мене культурним шоком, – учні абсолютно не вчать віршів напам'ять. Також мені здається, що школярі загалом мало читають і що в Україні цьому все-таки приділяють більше уваги. Хоча загалом діти іноді ходять на вистави за творами, які вивчали.

Ще один цікавий факт: школярі не вчать історію від найдавніших часів, як у нас. Вони проходять періоди ніби по колу, тобто глибше та ширше. Доньці дуже подобається англійська мова. І оскільки тут майже всі діти вільно розмовляють нею на вулиці, мені здається, що в школі вона викладається на цілком належному рівні.

Багато хто з українців скаржиться, що місцева освіта слабша за нашу, але я в цьому не впевнена – просто вона трохи інакша. Мені навіть подобається вигляд португальських підручників: вони сучасніші, і, як на мене, учням приємніше за ними навчатися.

– Чи забороняють користуватися ґаджетами в школі?

– Так, учням заборонено користуватися телефонами під час занять. Донька бере мобільний із собою лише тому, що ходить до школи самостійно. Коли вона приходить, то обов'язково пише мені, що вже на місці, і вимикає телефон. А після уроків знову вмикає і повідомляє, що йде додому.

– Директорка однієї з українських шкіл у Португалії вважає, що місцеві вчителі зовсім не займаються вихованням учнів. Чи помітили ви таку тенденцію?

– Учитель, особливо в початкових класах, викладає лише свої предмети. На перервах за дітьми наглядають шкільні помічники – це не педагоги, а технічний персонал, який стежить за порядком. Коли ж уроки закінчуються, у групі подовженого дня з учнями працює вже зовсім інший вихователь, основна вчителька йде відпочивати та готуватися до наступних занять. Я вважаю, що такий підхід суттєво зменшує навантаження. Для порівняння: наша перша вчителька в українській школі залишалася з дітьми ще й на групу подовженого дня. Це було неймовірно виснажливо для неї.

Друга половина дня в португальській школі відведена під гуртки, і це вже зовсім інший процес. Донька ходить на баскетбол, волейбол, шиття та пластику, крім того, у них є навіть свій шкільний город. Оскільки ми маємо максимальну категорію пільг, усе це коштує нам лише 7 євро (близько 360 грн) на місяць. Повна ж вартість цих занять, якщо не помиляюся, становить близько 40 євро (трохи більше 2 000 грн) на місяць.

– На вашу думку, вартість гуртків у Португалії є доступною? Наприклад, в Ірландії одна мама розповідала нам, що змушена заздалегідь збирати гроші, аби віддати дитину на додаткові заняття з наступного навчального року.

– У цьому сенсі Португалія дуже нагадує мені Україну часів мого дитинства: коли я ходила до школи, вартість гуртків була абсолютно доступною або вони взагалі були безкоштовними. Зараз біля нашого дому є бібліотека та клуб, де можна знайти безліч безкоштовних занять – було б бажання. Крім цього, моя донька додатково відвідує танці, які коштують 120 євро (близько 6 200 грн) на місяць. Звичайно, порівняно зі шкільними гуртками за 7 євро (360 грн), це недешево.

– Хто забезпечує школярів підручниками?

– На початку року потрібно зареєструватися в спеціальній системі, отримати ваучер і за ним безкоштовно забрати підручники в книгарні. Наскільки я зрозуміла, після закінчення навчального року їх необхідно повернути. Якщо якихось книжок не вистачає, їх видають безпосередньо в школі.

Коли на початку навчального року батькам надсилають список необхідного приладдя, там завжди зазначають: рекомендуємо використовувати все, що залишилося в задовільному стані з минулого року. Мені дуже імпонує, що португальці не женуться за споживацтвом: ніхто не вимагає купувати новий зошит чи пенал, якщо старі ще цілі й придатні. Тому в нас жодного разу не було оцього стресового марафону "ми готуємося до школи".

– Та тут навіть немає свята Першого вересня чи загалом якогось офіційного початку навчального року...

– Так (усміхається). Торік у доньки був випускний у початковій школі – як на українські мірки, подія пройшла доволі демократично й навіть хаотично. Усе завершилося пікніком, де всі знімали відео, спілкувалися та пили кока-колу.

– І дітям, мабуть, можна приходити у звичайних футболках та шортах?

– Саме так, і головне – без жодних надмірних сліз та сентиментів.

– А як ви ставитеся до того, що батькам заборонено заходити до школи? Наприклад, мені не дозволили зайти навіть на подвір'я закладу освіти, де навчається моя дитина, аби просто сфотографувати її поряд із аплікацією, яку учні створили до свят.

– Насправді я їх розумію, адже що менше сторонніх на території, то легше контролювати безпеку дітей. Але для мене завжди залишалося загадкою, як працівники, котрі стоять на вхідних воротах школи, пам'ятають поіменно абсолютно всіх учнів! Ти просто приходиш забрати свою дитину, а вони вже знають, кого саме потрібно покликати. Це справді щось неймовірне!

– Коли починаються та закінчуються уроки?

– Уроки починаються о 08:15 і закінчуються о 13:00. Потім учні мають годину перерви, а о 14:00 стартують гуртки. О 17:45 усі заняття завершуються, і донька виходить зі школи.

– Як вам харчування у місцевій їдальні?

– Донька не хоче там їсти, тому бере ланч із собою, і я якось не наполягала, щоб вона харчувалася в їдальні. Її однокласники теж часто приносять їжу з дому й діляться одне з одним. Меню в усіх школах абсолютно однакове й цілком нормальне. Єдиний мінус – столи накривають заздалегідь, тому коли діти приходять на перерві, усе вже холодне.

У нашій школі було лише четверо українців, тож у їдальні всі знали, що в моєї доньки алергія на рибу, і їй просто замінювали цю страву – без жодних довідок від лікаря. У початковій школі взагалі все вирішувалося дуже легко й просто: там була чудова директорка і панувала справжня сімейна атмосфера, де всі допомагали одне одному.

– Чи карають учнів за погану поведінку?

– Нещодавно діти погано поводилися, і вчителька португальської мови поскаржилася їхній класній керівничці. Та, своєю чергою, надіслала листа батькам із вимогою, щоб школярі обов'язково прийшли на виховну годину через проблеми з дисципліною. Як покарання їм загадали переписати шкільні правила поведінки й принести їх на заняття. На диво, це завдання виконали абсолютно всі, тож на цьому інцидент було вичерпано.

– Чи є штрафи за прогули? Як реагують на запізнення?

– Ні, штрафів немає. Коли донька пропускає уроки, я зазвичай просто пишу вчителям, що вона погано почувається – і цього цілком достатньо. Якось їй стало зле після першого уроку, але вона якраз написала тест. Потім зателефонувала мені зі школи, і я попросила працівників закладу відпустити її додому.

Щодо запізнень: до початкової школи нам доводилося далеко добиратися, тому іноді ми суттєво не встигали до початку занять. Проте жодних зауважень чи покарань за це не було. А от у середній школі правила вже суворіші – там за запізнення ставлять повноцінний пропуск.

– Як із медициною в Португалії? Чи важко записатися на прийом до лікаря?

– У мене загалом позитивне ставлення до місцевої медицини. У нас є сімейна лікарка, від якої я просто в захваті, хоча для того, щоб потрапити до неї, не робила нічого особливого. Наша родина має досить міцне здоров'я, тому вперше я звернулася до медиків, лише коли почало боліти під рукою. Мене тоді всі налякали, що це може бути рак грудей, і треба терміново обстежитися.

На прийом довелося чекати близько півтора місяця. Коли я нарешті потрапила до лікарки, вона дуже здивувалася, що я чотири роки взагалі не проходила жодних чек-апів. Вона виписала направлення на загальні аналізи й наполегливо попросила привести на профілактичний огляд доньку. Під час візиту дитину зважили, перевірили їй зір, а потім заповнили величезну анкету. Розпитували про все: як вона харчується, чим займається, о котрій лягає спати, в яких умовах і чи спить у власному ліжку, чи зі мною. Тому в мене взагалі не було негативного досвіду з португальською медициною.

– Одна моя подруга, яка свого часу жила в Англії, перейняла тамтешній досвід і відкрила перспективну мережу дитячих садочків в Україні. Ви не плануєте зробити щось подібне в майбутньому? І чи взагалі внутрішньо вже готові до повернення?

– Я не просто готова – я повертаюся в Україну вже в серпні, після закінчення дитячого табору. Навіть попередила власників нашого житла. Чим саме займатимуся вдома, поки не знаю. Взагалі, моя подруга, з якою ми в Дніпрі до повномасштабного вторгнення мали приватний дитячий садок (його, на жаль, довелося тоді закрити), зараз відкрила приватну початкову школу. Попередньо планую працювати там.

Мені би хотілося працювати в українській школі й привнести туди весь той досвід, який я здобула в Португалії. Мені подобається, що тут початкова школа розташована в окремій будівлі зі своїми майданчиками та вбиральнями. Завдяки цьому повністю зникає проблема булінгу, коли старшокласники ображають менших. Звісно, райони бувають різні, трапляються й непрості історії з мігрантами, але ми з подібним не стикалися. Навпаки, діти тут підтримують одне одного. Звичайно, вони іноді сваряться, але все це залишається в межах звичайних дитячих суперечок.

Також у мене залишилися дуже добрі враження від батьківських зборів, хоча я й не надто добре розумію португальську. Мені подобаються заходи, які тут влаштовують. Наприклад, до Дня конституції учні записували радіопроєкт, для якого читали статті закону в скороченому варіанті. Крім того, мені постійно приходять листи на електронну пошту: то анонсують екскурсії, то похід до театру, а нещодавно повідомили, що за потреби діти можуть безкоштовно отримати в школі засоби гігієни.

Моя донька обожнює свою школу й зараз дуже переживає через те, що доведеться знову її змінювати. Вона приїхала сюди ще першокласницею, тому досвіду навчання в українській школі в неї майже немає.

– Нещодавно я дивилася інтерв'ю з вашою донькою на YouTube-каналі Армена Огаяна "Звідлітки". На фінальне запитання, чи плануєте повертатися до України, Аліса досить упевнено відповіла, що ні. Проте згодом у ваших сторіз я бачила, що ви разом їздили додому. Виходить, та поїздка змінила її думку?

– Абсолютно. Тому, коли ми повернулися сюди, на сімейній нараді вирішили, що їдемо назад в Україну. Моє рішення пов'язане ще й з тим, що я здобула другу вищу освіту – закінчила навчання онлайн у 2023 році, – а працювати в місцевій школі не маю можливості. Я не знаю португальської, та навіть якщо завтра сяду за підручники, мінімальної зарплати у 920 євро (трохи більше 47 000 грн) для життя нам просто не вистачить.

Тому я не бачу в цьому жодної мотивації: навіть якщо вивчу мову, все одно не отримаю роботу, яка покрила б базові потреби. А це оренда житла, комунальні послуги, продукти, дитячі гуртки тощо. Наші мінімальні витрати на місяць складають 1 700 євро (близько 87 300 грн), тож із зарплатою в 920 євро я сама не витягну. Вийшло б так: я вивчила мову, щоб влаштуватися в школу, але через низьку ставку мені все одно довелося б підробляти нянею. Зараз бувають дні, коли я працюю по 17 годин на добу, і, чесно кажучи, я просто втомилася. Мені хочеться додому. Я дуже вірю, що ми десь недалеко від перемоги, і хочу зустріти її в рідній країні.

Читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з українкою Дар'єю Колядою про дошкільну освіту в Чехії: дитсадки працюють з 06:00, дітей виховують вільними, а за гарну поведінку дають цукерку.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з інтерв'ю з українською журналісткою Галиною Сергєєвою – про освіту у Фінляндії, хитрих росіян і те, що шокувало фінів в Україні: "Батьки ні на що не здають гроші".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!