Відео дня
"Закінчиться війна – російська мова і культура повернуться". Артур Пройдаков – про загрозу для України, помилки школярів і звернення до батьків
Артур Пройдаков без перебільшення – найвідоміший учитель України і популяризатор української мови та культури. У 2023 році він уперше в історії нашої країни увійшов до топ-10 найкращих педагогів міжнародної премії Global Teacher Prize. Освітянин зізнається, що почав спілкуватися державною мовою лише в 24, але докладає максимум зусиль, щоб сучасне покоління переходило на українську якомога раніше.
В інтерв'ю OBOZ.UA Артур Пройдаков розповів, чому в школах стало більше російської мови, яка загроза може постати перед Україною через 25 років та що за помилки роблять учні найчастіше. Які твори варто прибрати з навчальної програми, як педагог ставиться до суржику і сленгу та про що він наполегливо хотів би попросити українських батьків – у першій частині нашої розмови.
– Пане Артуре, розпочати нашу розмову хотілося б із болючої теми – російської мови в школах України. Ваше спостереження, що на перервах стало значно менше чути українську, в матеріалі на OBOZ.UA зібрало майже рекордний мільйон переглядів. Що, на вашу думку, має зробити держава, аби батьки нарешті зрозуміли, чому важливо вдома розмовляти українською?
– У глобальному сенсі мовна ситуація за останні 10 років таки покращується. Якщо ми хочемо, щоб 90% людей говорили українською 90% часу, треба зачекати. Мені здається, це питання десятиліть. Повномасштабне вторгнення спричинило масову хвилю переходу на українську мову, і це дуже добре. Я перейшов у 2014 році, коли з Луганщини переїхав на Сумщину. До того я знав і вивчав українську, але в побуті розмовляв російською. На Сумщині оточення було більш українськомовне, ніж на Луганщині, наприклад, до окупації. І я, вчитель української мови та літератури, відчув: коли, як не зараз, показувати приклад? Говорив 100% часу, 24/7. Спочатку було непросто, але все владналося.
Багато людей почали переходити на українську мову після 24 лютого 2022 року. На початку повномасштабного вторгнення я жив у Коломиї (Івано-Франківська область) і заснував там курси з української мови для переселенців. Протягом весни-літа 2022 року проводив безкоштовні заняття. Приходило багато людей, які казали: ми знаємо українську мову, можемо формувати слова в речення, але боїмося говорити, тобто всередині багато "налаштувань", які не дозволяють почати спілкування з іншими.
Я думаю, це питання як часу, так і мотивації, адже багато хто починає говорити, а в якийсь момент повертається до російської мови. Треба працювати над собою, мотивувати себе, у чомусь навіть змушувати, фіксувати і відстежувати прогрес. А це дуже важко.
Я порівнюю це з тренажерним залом. Перший раз прийшов – гарно, але треба ще другий, третій. Потім виявляється, що й четвертий, п'ятий, шостий, сьомий. Тобто завжди займатися, щоб мати форму. Один тиждень чи місяць ситуацію не врятують – треба ходити стабільно, і це найбільша трагедія, як виявляється. Так само з мовою. Це не буде один день на тиждень, а інші шість – російською. Потрібно постійно говорити, починати з малого – хоча б у публічному просторі. На телебаченні, в інтернеті, медіа. Знаю, що люди, які ведуть соцмережі українською, часто в побуті розмовляють російською. Але це вже якийсь крок. Поступово можна збільшувати, збільшувати, збільшувати.
Це перший момент, а другий – пригадайте весну-літо 2022 року: підйом, українізація, українська музика; iTunes, Spotify – тільки українське. Проте вже в 2024 році я почав на вулиці чути російську мову, діти на перервах між собою говорять російською мовою. І це, мені здається, небезпечно, бо є загроза відкату. Закінчиться війна, справедливий мир, перемога – все, немає воєнних дій, але за деякий час ми можемо знову обрати проросійських політиків або почнемо запрошувати Моргенштерна чи інших музикантів виступати в Україні.
Це ж уже було – у 2018 році приїжджали і Баста, й інші виконавці. Ми знову можемо приспати свою увагу і впустити їх. Скажу дуже непопулярну думку, але припускаю, що якщо припиняться бойові дії, тобто настане задокументований мир, російської культури в нашому побуті ставатиме більше. Можливо, десь серіальчик хтось запустить на телебаченні, фільм, можливо, десь музиканти будуть. Війна ж закінчилася? А в якомусь 2050 році ці ж музиканти даватимуть гастрольні тури по Україні. У нас є умовних 25 років, щоб усе "переварити". Такий сценарій може статись, але питання в тому, як ми до того поставимось – вважатимемо, що російський музикант кращий, ніж український, чи сприйматимемо його як польського, білоруського, чеського.
– А як правильно сприймати все російське?
– Я б дуже хотів, щоб ми сприймали російську мову, російську культуру не як якийсь патріархат, а просто як елемент сусідньої держави. Не знаю, буде на тій території Росія чи інші республіки, але вони в будь-якому разі існуватимуть поруч із нами, і нам треба буде рано чи пізно – зараз я обережно скажу, – шукати якісь точки дотику.
Ми маємо завжди розуміти, що є українська мова – наша, основна, рідна. Є українська культура, яка підсилює позиції нашої української мови. І дуже добре, якщо батьки говоритимуть з дітьми українською мовою, ходитимуть на вихідних у книгарню, разом обиратимуть книжечку, читатимуть, обговорюватимуть, дивитимуться фільми українською мовою. Чи є так зараз всюди? Напевно, що ні. Чи буде так зараз всюди? Напевно, що ні. Чи треба нам рухатися до того? Напевно, що так.
Єдине, що я точно не готовий толерувати, – це коли батьки кажуть дітям: "Та навіщо вам та українська?" Мовляв, у житті вона не знадобиться. Це деструктивна позиція, і питання до цих дорослих. Я не СБУ чи якісь силові органи, не можу впливати на когось і на щось, але мені здається, в побуті, на кухні, ми можемо говорити будь-якою мовою. Ніхто про це не дізнається, ми не порушуємо закон. Але якщо ми відкрито закидаємо в присутності інших ворожі наративи – це небезпечно. Не варто толерувати таку публічну зневагу до українського, бо це дуже небезпечно. А в усіх інших питаннях, я думаю, це питання часу, ми поступово переходитимемо на українську мову.
Зараз у Києві ми чуємо багато російської мови навколо. Чи порушують ці люди законодавство? Ні. Чи треба мовний патруль на вулицях? Я думаю, ні. Дуже часто мене запитують, чи потрібна лагідна українізація, чи все ж радикальна? Не знаю. Все-таки я за поступовість, а от у публічній сфері має бути радикальна позиція. Умовно, якщо я зараз на інтерв'ю почну відповідати вам російською, на мене треба писати скаргу – на уповноваженого із захисту державної мови. І мені буде штраф. До речі, минулого року був прецедент на освітній події в Києві. Один спікер спробував публічно говорити російською мовою. Реакція була показова: більшість людей у залі просто встали і вийшли, історія поширилася в Facebook, виникла дискусія.
– Як ви особисто заохочуєте своїх учнів розмовляти українською? Поділіться якимись лайфхаками.
– Я їм кажу, що сьогодні в Україні мова успіху – це українська мова. Для того, щоб бути успішним, російською послуговуватися не треба. Для того, щоб ви мали високу зарплатню, для того, щоб ви мали статус керівника компанії, для того, щоб ви були менеджером, політиком, актором, музикантом – російська мова НЕ потрібна.
І я поясню так само дітям: ну дивіться, ви між собою говорите російською, маєте на це право за межами школи – все окей. Але чи дасть вам це успішну кар'єру в Україні в майбутньому? Напевно, що ні. Діти прагматичні, раціональні, і саме так треба з ними говорити. Я банально кажу: назвіть мені людей, які говорять російською і при цьому популярні та успішні в Україні. І нема нікого.
Я бачу черги на "Книжковий Арсенал" у Києві, недавно був літературний фестиваль "Фронтера" у Луцьку, в кінці серпня книжковий захід у Львові, у вересні – "Книжкова країна" на ВДНГ. Я бачу купу людей, я бачу молодь, яка їх відвідує, я знаю, що мої діти туди ходять з батьками. Розумію, що це моя бульбашка, що це така вузька колійка. Але це мені дає якийсь такий стриманий оптимізм, що все-таки ми на правильному шляху. У книгарнях немає російських книжок, по Україні не потрапиш на російськомовну виставу, немає стендапу російською. Тобто здається, що всі пазли навколо говорять: українська, вперед!
Дивіться, я не хочу впливати, забороняти чи обмежувати, але просто наголошую: коли, як не зараз? Чому ми так тримаємось за цю російську мову? Так само – за Булгакова. Ну не на часі його читати. Я теж читав "Майстра і Маргариту", і в підлітковому віці мені здавалося, що це класний роман, але зараз толерувати його і говорити, що це класна історія, не на часі. Є наші, українські, чудові письменники, чудові американські, чудові європейські.
– А як донести це до батьків? Куди не глянь, на дитячому майданчику до дитини звертаються російською: не біжи туди, роби те, іди сюди...
– Шановні батьки, будь ласка, спілкуйтеся з дітьми українською мовою. Навіть якщо ви розмовляєте російською, намагайтеся частіше переходити на українську. Це важливо, бо вони хочуть чути її не тільки від учителів, телеведучих чи блогерів. Вони хочуть чути її насамперед від вас. Тому дуже прошу: по-перше, не принижуйте українську мову, особливо перед дітьми; по-друге, говоріть, підказуйте, спілкуйтеся.
Моєму синові Маркові незабаром буде чотири роки. Він розмовляє українською, але з київського садочка періодично приносить російські слова. Наприклад, "красний". Ми з дружиною спочатку думали, що, може, вихователі обмовились, а насправді це інші дітки так спілкуються між собою. І головне, що такі слова чіпляються! Марко розуміє, що ми не дозволяємо говорити російською, але все одно вживає це "красний" під час гри.
Ще одна болюча тема – російськомовний контент. Ми в YouTube банимо всі російські мультики, але якийсь "синій трактор" та й вилізе. Як батьки ми можемо контролювати контент, який дитина споживає. Так, з малими простіше, а 16-річному підлітку важче донести, але серіал "Юнацтво" від Netflix показує: треба говорити з дітьми все одно.
– Це правда. Власний приклад, коли мама і тато читають і говорять українською – для дитини більш ніж достатньо.
– Батьки часто скаржаться, що діти не читають. А ви? Часто буває, що мама і тато сидять у телефоні, дивляться reels і в цей час кажуть: доцю/синочку, ну що ти бігаєш по квартирі – йди почитай книжку. Ну а доця/синочок бачать батьків, які чудово проводять час. Сучасні діти прагматичні, вони хочуть раціональності. Потрібні рівні правила, коли кожен читає щось своє: хтось нонфікшн, хтось жіночий роман, хтось детектив, дитина теж включена в процес – тоді це буде рівноцінно. А коли ми, наприклад, дивимося футбол чи зависаємо в інтернеті, а від дитини вимагаємо прочитати книжку – це не рівноцінно.
І давайте не будемо переоцінювати роль школи. Школа – це потужна база, фундамент, ґрунт, але настанови і світоглядні концепції діти беруть від батьків. Тут треба працювати синхронно.
– Чи виправляєте ви як філолог оточення чи своїх близьких, коли чуєте помилки?
– У школі роблю це дуже обережно. На уроках діти дуже багато говорять українською, мені не хочеться їх виправляти, це наче музика – хай вони говорять "приймати участь" чи "на протязі дня". Я в кінці вже скажу: "Товариство, до речі, не "на протязі", а "протягом дня".
Поки мене не просять, я не виправляю. Недавно трапилась цікава історія: займався у спортзалі з тренером, і він дізнався, що я вчитель української мови та літератури. Пише сьогодні в месенджері, щоб домовитись за тренування на завтра, і він такий: ой, вибачте мене за помилки. Я відповів, що все окей, я не перевірятиму. Тобто існує стереотип, що якщо я вчитель, то всіх виправлятиму.
– А Артур Пройдаков помиляється?
– Звичайно (сміється). Мої паразити – це "давайте": давайте підемо, давайте зробимо. А треба ж вживати наказовий спосіб: зробімо, ходімо і так далі. До речі, про "так далі". Кажуть, краще використовувати "тощо". Мені здається, у словниковому запасі можуть бути два варіанти. Або ж "виглядати" і "мати вигляд". Наприклад, не дорога виглядає важкою, а дорога має вигляд важкої або дорога здається важкою. Чи "як ти сьогодні гарно виглядаєш!" Треба "маєш вигляд". Пам'ятаю, колись навіть запропонував дітям: коли вживатиму слово "давайте", ви тикайте на мене пальцем – буде мені штраф.
Яке право я маю взагалі щось сказати? Так само можна причепитися, чому ми маємо саме такий зовнішній вигляд чи "не такий" одяг одягнули. Не треба лізти туди, куди нас не просять.
– Які найпоширеніші помилки ви виділили б у своїх учнів?
– "На протязі дня", "саме краще", "я полюбляю". Я пам'ятаю це на Сумщині – "я полюбляю грати у футбол". Якщо говорити про орфографічні, то найчастіше роблять такі помилки:
Так само часто плутають роди: кажуть "біль" – вона, жіночого роду, за аналогією з "какая боль" російською мовою.
– Якщо говорити про шкільну програму, то який розділ з української мови дітям дається найважче?
– Синтаксис. Це члени речення, просте речення, складне речення, види складних речень, розділові знаки. По-перше, тут багато правил, по-друге, діти часто ставлять питання: навіщо ми вивчаємо, що є чотири види складного речення – складносурядне, складнопідрядне, складне безсполучникове і складне з різними видами зв'язку? Відповідаю, що це буде на НМТ, ну й важливо для загального розвитку, на що чую: "А в нас будуть колись ситуації в житті, коли згодиться розуміння відмінностей між складносурядним і складнопідрядним реченням?"
Доводиться визнавати, що малоймовірно, якщо вони не планують стати філологами. Ще ж треба розрізняти, де відокремлений додаток, а де – відокремлена обставина. І вага теми синтаксису на фінальному тесті дуже велика.
Мені б дуже хотілося, щоб ми вивчали українську мову як живий інструмент. Будували речення, вставляли пропущені слова. Нещодавно я складав іспит з англійської мови, щоб узяти участь в одній програмі, за якою можна поїхати на тиждень у Велику Британію, обмінятися досвідом з британським університетом і повернутися. Все чесно і прозоро. Це Duolingo English Test. Там підвищені заходи безпеки, всі завдання виконуються онлайн під камерою, увімкнений мікрофон, треба спілкуватися англійською з якимось інтернетним героєм, відповідати на запитання, написати есе. Це комплексний іспит. Я дуже тішуся, що тест підтвердив мої знання на рівні B2. Мені здається, було б добре зробити щось подібне з українською мовою на рівні школи. Я розумію, що війна, скорочена програма, але ми мусимо до цього дійти. Створити тест, де дитина зможе написати свою думку, навести аргументи, проявити креативність.
Ще мені не вистачає того, що в англійській мові називають speaking – комунікації. У нас є диктанти, письмові перекази, есе, тести, тобто дуже багато письмової роботи. Рідко зустрінеш читання мовчки, аудіювання, дуже мало взаємодії з текстами. Тому я б радив колегам, якщо десь є можливість трішки відійти від програми, пропонувати дітям якісь неформальні моменти. Не просто прочитати правило і виконати вправу на його закріплення, а переказати текст своїми словами, відповісти на запитання до нього, висловити думку, навести аргументи. Взагалі було б класно на уроках літератури організовувати книжкові клуби.
Фіналізуючи, мені б хотілося, щоб українська мова була не така дуже офіційна саме в правилах мовознавства і підпорядкуванні теоретичним аспектам. От мені дуже сподобалося вправа в англійському іспиті, коли на екрані чоловічок, і він тобі ставить питання, і ти відповідаєш, і в тебе є 30 секунд відповісти. Це дуже класно, просто тут і зараз. Він каже: що ти думаєш про екологічну проблему, забруднення довкілля? 30 секунд. І ти маєш щось сказати.
– Усі ці завдання точно були на олімпіадах з української мови та літератури і конкурсі Петра Яцика...
– Вони є і в шкільній програмі, але їх менше... На виході зі школи є НМТ – це тест, і треба підготуватися до тесту. А тест – це знання синтаксису, морфології, морфеміки, фонетики, орфографії. На іспиті не треба писати есе, немає роботи з текстом, ти ні з ким не говориш.
Пам'ятаєте, раніше був вступний іспит – усний, коли ти тягнеш білет і відповідаєш на питання. Зараз такого немає, але, мені здається, було доречно повернути такий блок завдань.
– Як ви ставитеся до русизмів та сленгу в українській мові?
– Ну, дивіться. На офіційному рівні, напевно, варто прагнути до літературної мови. Якщо в побуті хтось говорить суржиком – не думаю, що в цьому є якась страшна річ. Я дуже поважаю гурти "Курган & Agregat", Latexfauna та інших музичних виконавців, пісні яких побудовані на суржику. Це прикольно, це цікава музика, її можна слухати, вони збирають Палац спорту тощо. Але варто зробити все, щоб діти не думали, що це той ідеал, до якого треба прагнути в плані мови. Мені здається, набагато класніше вивчати літературну мову, а якщо ми до неї переходимо через суржик – це не страшно.
Я народився в російськомовній родині, і для мене українська була, по суті, як іноземна мова, тому суржиком я не спілкуюсь. Я українську мову собі привласнив потім, поступово. Ніколи не казав "на протязі дня", "шо ти робиш?" або, як це прийнято на Сумщині, "вторий": "Артуре Ігоровичу, а який вторий урок у нас?" Питаю: "Який вторий?" Ну, кажуть, другий. А для них це природно: "вторий", "хвате", "Артуре Ігоровичу, ну хвате вже". Ну яке "хвате"? Є "хватіт" російською, є "досить" українською.
Я не спілкуюся суржиком, але дуже толерантно ставлюсь до тих, хто його вживає. Суржику точно не варто стидатись, можна навіть будувати творчість на ньому (згадайте серіал "Спіймати Кайдаша"), але в офіційній комунікації треба прагнути до ідеалу. Я важко уявляю собі ситуацію, що президент України виходить і починає говорити суржиком.
– Сленг у школі – "імба" чи "крінж"?
– "Імба" (щось надпотужне, дуже сильне, круте. – Ред.) Дивіться, воно все змінюється дуже сильно. Колись слово "крінж" було неологізмом, зараз вже ні. "Сігма" – знаю, що це дуже висока похвала. Мені в коментарях якось написали: "Пане Артуре, ви сігма". Я такий: "Хто-хто?" Запитав у наших – кажуть, що це дуже класно.
Пам'ятаєте, яка лексика була раніше? Колись ми не просто віталися, а якісь ритуали були – кулачками, плечима, ліктями. І це вирізняло нас, трьох, чотирьох, п'ятьох, від інших. І мені здається, лексика зараз теж вирізняє. Зараз дуже багато цих прошарків. Наприклад, троє учнів з класу цікавляться "Формулою-1", у них там свій якийсь сленг. Четверо читають манги японське аніме, або там азійське, скажімо. То у них там свій трошки сленг, який я там не розумію. Хтось комп'ютерними іграми цікавиться, і там у них свій сленг.
Все точно я не охоплю, але трішки намагаюся розуміти. До речі, мені здається, ми трішки були не такими – у нас було більше жорстокості. І малювали ми, і писали не дуже приємні слова на аркушах. У моїй школі було багато бійок: одні на перерві билися, інші спостерігали. І про бійки знали завчасно, чекали, як бою Усика – Дюбуа.
Зараз я такого в школах майже не бачу. Може, така моя бульбашка, але я працював з 2014 по 2020 рік на Сумщині. На перервах такого точно не було, хіба що десь за межами школи. У сучасних дітей, можливо, більше якоїсь іншої реальності, гаджетів, але вони не акумулюють у собі жорстокість, яку виплескують на комусь поруч.
– Чи є у вас якісь зауваження до освітньої програми з української мови та літератури? Не вважаєте її застарілою?
– Про це говорили дуже багато. Я зрозумів, що критикувати – добре, але треба щось пропонувати взамін, тому цьогоріч разом із колегами долучились до роботи з Міністерством освіти і науки – розробки концепції мовно-літературної галузі "Українська мова". Ми описали, які погляди у викладанні української мови треба залишити, які треба мінімізувати, на яких треба зробити пріоритет. Я не кажу, що це державний стандарт, який змінить завтра всю освіту, але це рекомендації до розробників програми надалі.
Там ми прописали і проговорили, що має бути більше інтерактивності, менше зациклення на академічному складнику, більше творчої співпраці як на уроках мови, так і на уроках літератури. Щодо української літератури, зокрема, ми рекомендували читати менше текстів, але якісніше, тобто не 50 книжок за 8 клас. Дорослі 10 книжок за рік читають, а 20 чи, тим більше, 80 книжок за рік – це будуть скорочені перекази або ще щось. І ми це все передаємо міністерству.
Я не вважаю себе дуже академічно сильним і не маю хисту до розробки методик, офіційних документів і стандартів, але нова генерація освітян, яка включається в ці процеси і створює ці матеріали, – такі потужні ідейні люди! З багатьма із ними ми знайомі особисто, наші погляди плюс-мінус збігаються. Вони знають, як робити щось на практиці та як описати в теорії.
Я вірю, що все буде якісно прописано в документах. І це перша сторона медалі. Але друга сторона медалі – це практики, такі, як я. Як ми працюватимемо з цим у школі? Чи зважатимемо на нормативні документи? Це спільний процес. Якщо ми банально проігноруємо і нічого не робитимемо, то захлинемося в цій системі. От відверто – нам діти на уроках кажуть більше, ніж Міністерство освіти і науки. Проводити сьогодні такі самі уроки, як, наприклад, у 2005 році в моєму 9 класі, – зараз це не спрацює. Тому що, банально, в дітей інша увага. У класі екран, проєктор, можна відео показати, можна пограти в гру, можна використати якісь інші формати.
– Щодо текстів. Ви сказали: нехай буде менше, але вони будуть більш якісними...
– Нехай їх буде трішки менше, але ми якісніше з ними працюватимемо. Наприклад, є "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького, на вивчення є 5 уроків. А ми виділимо не 5 уроків, а 10 або навіть 15. І прочитаємо, і всіх героїв обговоримо, і на карті знайдемо село Семигори, де розвиваються події. Це ж поруч із Богуславом Київської області. Подивимося в інтернеті, що таке Богуслав, чи є там зараз сліди, переглянемо серіал "Спіймати Кайдаша", зіставимо декілька епізодів із сучасністю. Я ще люблю дивитися афіші театрів, де також показують "Кайдашеву сім'ю". Тобто ми рухаємося програмою не поспішаючи.
– А коли встигнути решту творів? Чи треба від чогось відмовлятися?
– Тоді, мені здається, треба буде від чогось відмовитися, переглянути програму і частину текстів залишити поза бортом. З 2027 року стартує старшопрофільна школа – 10, 11 і 12-й класи. Після реформи старшокласники, які обрали гуманітарний напрям, поглиблено вивчатимуть літературу і читатимуть більше, ніж інші. Причому там буде нонфікшн, медіатексти. Беремо, наприклад, статтю "Forbes Україна", аналізуємо інтерв'ю бізнесмена. І це також буде поруч із Миколою Хвильовим. Теоретично.
З 5 по 9 клас ми читаємо твори сучасної літератури, ті, які близькі дітям, про підлітків. Читаємо "Русалоньку із 7-В" Марини Павленко, "Таємне товариство боягузів" Лесі Ворониної, читаємо Сашка Дерманського, Андрія Бачинського, Андрія Кокотюху. І поруч, наприклад, зарубіжна література – якісь класичні або сучасні твори для дітей і про дітей. І ми залишаємо тільки найголовніше або ж на вибір учителя.
Я думаю, тут йтиметься не про викреслення з програми. Хоча щодо "Федька-халамидника" є питання, наприклад, але цей твір на розсуд вчителя і учнів. Так само поети Розстріляного Відродження. Наприклад, є Павло Тичина, Євген Плужник, Микола Зеров. І от ми обираємо когось одного. При цьому є набір текстів, який точно не можна скіпати. "Катерина" Тараса Шевченка, Василь Стус, "Маруся Чурай" Ліни Костенко – це must have.
Навряд чи у 2025/2026 навчальному році будуть якісь різкі зміни і в час війни ми щось викреслимо з програми. Багато чого залишається на розгляд вчителів, і тому я б радив їм зберігати здоровий глузд. Будьмо відвертими: все одно всі твори зі шкільної програми ми не прочитаємо. Зорієнтуємось на місцях.
Друга частина інтерв'ю з Артуром Пройдаковим вийде на OBOZ.UA найближчим часом.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з освітянкою Ольгою Танасковою – про низькі зарплати, неправильну підготовку до школи і кордони з батьками: "В Україні на вчителів часто дивляться як на людей другого сорту".
Ще на OBOZ.UA розмова з фіналістом Global Teacher Prize Ukraine 2024 Олександром Думишинцем – про освіту майбутнього, правило "5 хвилин" і ChatGPT, який має стати найкращим другом учнів та вчителів.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!